Редакторка Amal Frankfurt Ukraine розповідає, чому їй було важко розповідати про свої особисті почуття весь цей рік повномасштабної війни в Україні. Війни, яка змусила багатьох людей по-новому усвідомити слова “колективна відповідальність”.
За цей рік я майже не писала в соцмережах про себе і своє життя. Спочатку вирішила, що це через брак часу або сил, чи всього разом. Та лише нещодавно зрозуміла, що причиною було колективне горе, що просочилося у кожну клітинку.
Протягом цього року на очі постійно траплялися дописи різних, знайомих і не дуже, людей, що зізнавалися в тому ж самому: у відсутності бажання писати про себе, свої почуття, побутові проблеми тощо. Виявилося, що це цілком нормальна реакція на ненормальні події. Жахи війни і щоденне горе торкнулися кожного, хто має хоча б якесь відношення до України. Мілітариський катарсис виявився настільки сильним, а потік щоденної болючої інформації настільки інтенсивним, що навіть незнайомі між собою люди стали єдиним організмом. І це не метафора. Це – колективне горе, колективний біль.
За законами психіки
Так працює людська психіка. В стані глибокого стресу на повну включається механізм его: мозок штовхає людину робити що завгодно, аби врятувати своє власне життя (чи життя своїх близьких). Але в ситуації лиха, що торкається мільйонів людей одночасно, організм розуміє, що “ти – не один” і вижити легше разом. Тому величезна кількість людей починає відчувати однаково. Колективний біль витісняє з тіла его: особиста історія та почуття тепер здаються людині не такими важливими, адже є більш масштабне, спільне горе і відтак – спільна мета. Тому багатьом про себе не пишеться. Про себе хочеться якось не зараз… якось потім. Тоді, коли ми перестанемо бути єдиним організмом і знову розчепимося на окремі елементи в своїх тісних бульбашках.
Це слово – “колективний” – набуло для українців за цей рік надзвичайного, більш точного значення. Ним тепер не розкидаються просто так, бо знають вартість. Не тільки колективного болю, але і колективної відповідальності.
Кожен крок – може стати вирішальним
З 24 лютого 2022 року вже кожен українець усвідомив силу взаємозв’язку. Що той самий метелик із прислів’я, який своїм рухом спричиняє цунамі на іншому кінці планети, – це не художньо-літературне перебільшення, а пояснення того, на якому принципі побудований світ. Який зв’язок між рідною мовою і майбутнім країни? Який зв’язок між тим, в які ігри граються діти, і тим, чи почне керувати цією країною терорист? Який зв’язок між фільмами, які ми дивимося, і тим, що країну може охопити війна? Який зв’язок між словами (термінами), що ми використовуємо у соцмережах на особистих сторінках, і тим, чи підтримають твою країну інші народи?
Ціна колективної відповідальності тепер дуже добре зрозуміла кожному свідомому українцю. Адже від твого особистого рішення залежить майбутнє суспільства. Як і твоя власна доля. Ціна кожного кроку, який може вирішити твою долю (їхати чи ні, їхати зараз чи пізніше, питати про допомогу цю людину чи іншу, зберігати свою професію чи йти в іншу, тощо). Ціна кожної хвилини: сказати рідній людині, що любиш її, адже завтра може бути вже запізно. І все це разом – створює сьогодення і майбутнє цілої країни.
Все взаємопов’язано
В одній руці з колективним болем, а в другій – з розумінням колективної відповідальності, українці вже цілий рік живуть в реальності, яка не знайома іншим країнам. Тому українцям дуже важко, майже неможливо, зрозуміти легковажність європейців, які мають ще багато ілюзій до життя, та безвідповідальність ворогуючого народу, який так досі і не усвідомив свою особисту колективну відповідальність.
У самому серці Європи сформувалося суспільство з новими, зовсім іншими пріоритетами та укладом життя (побутом). У самому серці Європи ростуть діти війни, покоління зі страшними спогадами дитинства. І за законом метелика це обов’язково вплине на інші країни. На життя тих, хто наразі закривається від цього лиха, намагається не помічати війну і “замазати” ситуацію будь-яким легким, швидким політичним рішенням, аби більше не чути про зброю та бої.
Але все взаємопов’язано. Світ взаємопов’язаний. І кожен з нас – відповідальний за ці взаємозв’язки.
Саме тому свою власну історію все ж таки краще не зневажати. Адже твої особисті почуття та особиста історія – є частиною цього механізму. Є частиною минулого, теперішнього і майбутнього. Бо жити – це відчувати. І Україна має жити. Україна – буде жити.
