Чотири роки життя між воєнними новинами з України й розміреним німецьким ритмом, між вдячністю за безпеку і провиною за те, що ти не там.
Для сотень тисяч українців у Німеччині війна не закінчується ні на день. Але вона проживається на відстані. Не сиренами за вікном, а сповіщеннями в телефоні. Не вибухами, від яких здригаються стіни, а короткими повідомленнями: “Як ти?” – і відчуттям полегшення, якщо все гаразд. Війна ніби вбудувалася у звичайний німецький ритм життя.
Amal News поговорила із українцями про їхній досвід проживання війни на відстані. Про те, як це – жити у мирному Франкфурті, Кельні чи Берліні, коли твій дім під обстрілами. Або коли його більше не існує.
“Ти живеш звичайне життя, але в ньому постійно присутнє інше — наповнене трагедією, болем і новинами. Це таке собі відчуття роздвоєності. Кожного ранку відкриваєш очі й одразу шукаєш інформацію, щоб зрозуміти, як там твої рідні. Чи не бомбили їх уночі, поки ти спав?” – ділиться з Amal News киянка Ольга. Її батьки залишилися у Києві, рідний брат воює на фронті. “Тому війна переживається по-живому”, – додає вона.
Війна в режимі онлайн — це коли ти присутній щодня, але завжди на відстані. Коли ти не можеш вплинути на перебіг подій, але й не можеш від них відключитися. Коли твоя участь вимірюється донатами, ініціативами, поясненнями німецьким друзям – і внутрішнім відчуттям, що цього все одно замало.
Це безумовно інший досвід проживання війни. На перший погляд — однозначно простіший, бо ти у безпеці. Але цей вибір теж має свою ціну – жити з відчуттям дистанції у сотнях кілометрів від дому.
“Небезпечно провалюватися у провину і знецінювати себе”
“Я вже два роки в терапії з цим питанням – як я проживаю війну. І досі не можу чітко відповісти”, — зізнається хореографка і перформерка Настя Дзюбан, яка живе у Франкфурті з 2017 року.
Іноді вона ловить себе на тому, що відчуває притуплення: “Останнім часом мені здається, що я її взагалі не проживаю. У мене просто не вистачає сил постійно читати новини. Це стало фоном”.
Також іноді виникає відчуття, що вони з друзями в Україні живуть у різних площинах. “Ми зідзвонюємося, вони розповідають страшні речі – як прориває батареї, як затоплює квартири, як вони виживають. І ти почуваєшся трохи незручно зі своїми проблемами. Ніби не маєш права їх озвучувати”.
Настя говорить про провину: “Відчуття, що ми не там. Що робимо замало”. Хоч у Франкфурті вона бере участь у благодійних ініціативах, організовує мистецькі події, усе ж усвідомлює, що це краплина в морі. “Іноді мені здається, що це більше терапія для нас самих, ніж реальна допомога Україні. Ми робимо щось для самозаспокоєння, щоб не стояти осторонь”.
І раптом Настя згадує батька. На початку повномасштабної війни він повернувся з-за кордону в Україну, щоб долучитися до війська. Він працює у підрозділі, що займається логістикою і забезпеченням солдатів на фронті, перебуваючи за кілька десятків кілометрів від лінії бойового зіткнення. Для логіста ближче й не потрібно – його робота є надзвичайно важливою.
Але — за словами Насті — іноді у нього, військовослужбовця ЗСУ, виникають сумніви, чи достатньо він робить. Мовляв, цілий день займається паперами, поки інші хлопці сидять в окопах. “Тобто навіть солдати можуть відчувати провину. Що вже казати про нас? – каже Настя. – Але в цю провину небезпечно провалюватися. Бо тоді можна повністю знецінити себе”.
“Мого дому більше не існує”
Через чотири роки після початку війни і вимушеної втечі далеко не всі біженці можуть сказати, де – в Україні чи в Німеччині — вони бачать своє майбутнє. “Відчуття роздвоєння виникає тому, що тут – безпека і життя, до якого вже звик, а там – дім. У мене його немає, тому що мого дому більше не існує”, — каже Amal Berlin Ольга з Маріуполя, яка знайшла прихисток у Кельні. “Коли люди кажуть: “Після перемоги я повернуся”, – я мовчу. Куди повертатися мені?”
Мама й сестра були з нею в Німеччині. Вони разом оформлювали документи, разом намагалися почати життя спочатку. Але через півтора року родина Ольги вирішила повернутися в окупований Маріуполь. Сказали, що не витримують чужої мови, чужих правил, чужого життя. І що сумують за домом. Ольга каже, що була шокована їхнім рішенням. “Для мене того міста, за яким вони сумували, більше не існує. Тепер ми майже не спілкуємося. Це ще одна втрата – вже не дому, а родини”.
Вона щодня стежить за маріупольськими чатами, дивиться анонімні відео з вулиць, які колись знала до сантиметра. “Я вдивляюся в нові фасади, вивіски іншою мовою, чужі прапори. Це дивне відчуття: ти ніби присутня, але тебе там немає і не буде”.
Серед численних кадрів маріупольських руїн Ольга не бачила свого будинку. Але від знайомих ще в квітні 2022 року дізналася, що його більше немає.
Парадоксально, але в чомусь їй легше, ніж іншим біженцям, вважає Ольга. Саме тому, що повертатися нікуди, вона одразу знала: Німеччина має стати її другим домом. Бібліотекарка за фахом, вона вже рік працює на складі комп’ютерної техніки і сподівається отримати робочу візу. Ольга наголошує, що рішення будувати життя тут не означає байдужості. Вона з болем дивиться новини про те, як росіяни продовжують знищувати українські міста, і каже, що ніколи їм цього не пробачить.
“Цей біль постійно зі мною”
Киянка Саша до Берліна приїхала 11-класницею зі своєю мамою, але мама згодом повернулася в Україну. А Саша вступила до Технічного університету.
Вона одразу наголошує: порівнювати досвід проживання війни “тут” і “там” некоректно, бо там – однозначно важче. “Ми не стикаємося з відключеннями електроенергії, холодом, обстрілами та всіма жахами війни безпосередньо”. Але це, за словами Саші, не означає, що українцям за кордоном менше болить. “Цей біль постійно зі мною – всередині, кожну секунду життя. Мені здається, його неможливо позбутися – і не потрібно”.
Але, зізнається Саша, іноді вона відчуває “дисконект” у спілкуванні з рідними і друзями. “Моє життя тут ніби відключене від подій і реалій, у яких живуть люди в Україні. Я завжди думаю про них і співчуваю. Але мені здається, що моя думка в дискусіях має меншу вагу – саме тому, що я не перебуваю безпосередньо у війні”.
З одного боку, вона ставиться до цього з розумінням. З іншого – не хоче мовчати, бо війна в Україні так само стосується і її. “Навіть якщо я проживаю її на відстані”.
