Понад 700 днів триває повномасштабна війна Росії проти України. І майже стільки ж живуть в екзилі сотні тисяч українських жінок і дітей, які виїхали до Німеччини, рятуючись від російських ракет. Як змінилося їхнє життя за ці два роки? Про свій досвід біженства та досвід інших українок виданню indeon.de розповіла журналістка Амаль Франкфурт Вікторія Черникова-Берездецька.
***
Кожен ранок Ганни починається з повідомлень чоловіку. Зараз він солдат української армії, знаходиться на фронті. Буває, що зв’язку з ним немає по кілька діб. У ці дні Ганна з хвилюванням перевіряє месенджер: чи з’явився чоловік у Мережі. Отримавши повідомлення “Все ок”, вона видихає з полегшенням і йде на мовні курси. Якщо відповіді немає, жінку паралізує тривога, однак вона змушує себе функціонувати. Ганна – вчителька танців, у Німеччині прагне працювати за фахом, а для цього потрібно знати німецьку на рівні С1.
Після курсів жінка їде на репетицію танцювального гуртка при Українському координаційному центрі у Франкфурті або проводить заняття для українських дошкільнят. Навчання та волонтерство допомагають відволіктися від тривожних думок, каже Ганна. Вдома вона часто потайки плаче, ховаючи сльози від своєї доньки-підлітки. Так Ганна живе вже майже два роки – відтоді, як у березні 2022-го виїхала з України до передмістя Франкфурта-на-Майні.
Вибір
Фото – Вікторія Черникова-Берездецька/Амаль Франкфурт
За безпечне життя у Німеччині українські біженки платять високу ціну. Вона вимірюється місяцями розлуки, нервовими зривами, істериками дітей і щоденними спробами подолати мовний бар’єр. І чим довше триває війна, тим більше українок змушені обирати: будувати нове життя на чужині чи повертатися у рідну країну. Чимало жінок, попри обстріли та ракетні удари Росії, поїхали з безпечної Німеччини назад додому. За офіційними даними, близько 321 тис. українських біженців, які приїхали до ФРН після початку повномасштабного вторгнення Росії, залишили Німеччину. Таку інформацію наводить Центральний реєстр іноземців.
Водночас сотні тисяч українських біженок залишаються в Німеччині. Хтось остаточно вирішив будувати тут своє життя. Декому просто немає куди повертатися – їхні міста окуповані або зруйновані Росією. Інші бояться їхати назад в Україну, поки триває війна.
Нерозуміння
Фото – Claudia Soraya/Unsplash
“Чоловік не розуміє, чому мені важко в Німеччині“, – зізнається киянка Анна. Зовні дійсно все добре: вона веб-дизайнерка, має тут роботу та житло, 6-річний син успішно проходить підготовку до школи. Але морально, каже Анна, вона на межі нервового зриву. Інша країна, інші правила та мова, виснажливий страх за рідних в Україні. Востаннє Анна була в Києві на Новий рік – тоді застала масовані ракетні удари по місту. Її чоловік служить у Збройних силах України. Він – на війні, вона – в екзилі, обидва переживають дуже різний досвід. Ці дві реальності такі далекі одна від одної, як планети у космосі.
Водночас ми стикаємося з нерозумінням з боку українців, які іммігрували до Німеччині багато років тому. Моя подруга, яка переїхала до Франкфурта ще студенткою, на початку повномасштабної війни зазначала: “Я добивалася всього самотужки, без жодної підтримки держави. Сама оплачувала мовні курси, працювала на кількох роботах. А зараз українським біженцям Німеччина безкоштовно організовує курси німецької, дає житло і грошову допомогу, дозвіл на роботу”.
Мені було прикро, що подруга не бачить різниці між свідомою імміграцією та втечею від війни. Для неї виїзд до Німеччини – це власний добровільний вибір, а для мене і сотень тисяч інших українок – це вимушений крок заради порятунку життя – свого та наших дітей. Більшість із нас, опинившись у Німеччині навесні 2022-го, навіть не думали про інтеграцію та адаптацію тут. Ми сподівалися перечекати кілька місяців, поки не завершаться бойові дії, та повернутися додому. Коли ж прийшло гірке усвідомлення, що війна надовго, стало очевидно: треба вчити мову та шукати роботу. І в цьому контексті німецька система інтеграційних курсів виявилася дуже допоміжним інструментом.
Мова, робота, інтеграція
Фото – Alec Douglas/Unsplash
Якось у супермаркеті до нас із подругою підійшла німецька фрау. Вона поцікавилася, чи ми з України, і отримавши ствердну відповідь, запитала: “А ви вже працюєте?“. Я здивувалася та зауважила, що ми зараз опановуємо німецьку – бо яка ж може бути робота без знання мови? В цей момент я зрозуміла, що ця фрау не бачить в мені людину з якимись уміннями та досвідом. Я для неї – просто руки, які можуть мити підлогу або розвантажувати товар на складі. Мій 20-річний досвід у журналістиці, робота на телебаченні, у газетах та на радіо, сотні інтерв’ю та текстів – все це в одну мить ніби випарувалося. Я стала ніким. Відчуття було таке, ніби мені дали ляпаса.
Із таким обнулінням попереднього життєвого та професійного досвіду стикнулася більшість біженок із України. Ганна з Харкова – викладачка Академії культури. У Джобцентрі, ознайомившись з її біографією, розвели руками: надто кваліфікована. У Німеччині її викладацький статус потребує підтвердження та знання німецької мови на дуже високому рівні. Зрештою Ганна знайшла вихід: вона викладає у Харківській академії культури онлайн та звітує перед Джобцентром про свій заробіток.
Наталія – професійна оперна співачка. Два роки тому вона виступала на сцені Львівського оперного театру, а зараз заспокоює співом малюків в одному з дитячих садочків Франкфурта. Жінка каже: робота в садку була її свідомим вибором. Без знання німецької мови вона наважилася спробувати себе в якості помічниці вихователя. Після успішного проходження випробувального терміну їй запропонували підписати робочий контракт і оплатили мовні курси.
Логопедині Юлії вдалося знайти в Німеччині роботу за фахом. Маючи мінімальне знання німецької, вона стала працювати по 10 годин на тиждень як мовленнєвий терапевт та паралельно продовжила опановувати мову. За майже рік роботи Юлія настільки покращила свою німецьку, що тепер мріє зайнятися тут науковими дослідженнями в сфері логопедії.
Німеччина – країна можливостей
Фото – Вікторія Черникова-Берездецька/Амаль Франкфурт
Перед багатьма українками сьогодні стоїть питання: як застосувати у Німеччині свої знання та професійний досвід без впевненого володіння німецькою мовою. Донедавна я була однією з цих жінок. Все життя я працювала в журналістиці, мова – мій робочий інструмент. Опинившись у Німеччині, я ніби оніміла. Рівня мови B1, який я маю зараз, недостатньо для роботи в німецьких виданнях.
Однак мені пощастило: три місяці тому я пройшла конкурсний відбір і долучилася до команди Амаль Франкфурт. Це медіа, в якому працюють журналісти-біженці з України, Ірану, Афганістану та різних арабських країн. Ми пишемо рідною мовою новини та статті про все, що є важливим на місцевому та національному рівнях. Маємо редакції в Берліні, Гамбурзі та Франкфурті-на-Майні. Для мене це унікальна можливість працювати за фахом, робити щось корисне, вдосконалювати свої мовні навички та краще інтегруватися в німецьке суспільство.
Німеччина прийняла мене та сотні тисяч інших українок у найважчий та найстрашніший момент нашого життя. Ця країна надала нам і нашим дітям підтримку, хліб і дах над головою. Забезпечила можливість вивчити мову та дала право працювати. А головне – вона дала нам надію. Надію на те, що ми ще зможемо бути щасливими, і надію на мир в Україні. Безмежно цінуємо все, що робить Німеччина для українців, і дякуємо за допомогу!
