Безпека або сім’я? Робота або кохання? Німеччина або Україна? Чим довше триває війна, тим більше українських біженок змушені робити остаточний вибір: будувати нове життя на чужині чи повертатися у рідну країну.
Редакторка Амаль Франкфурт поспілкувалася з трьома жінками, які півтора роки прожили в Німеччині, з нуля вивчили мову до рівня В1, але зрештою поїхали назад в Україну. Для кожної це рішення було непростим. Що підштовхнуло їх до цього, як вони почуваються після повернення та чи не шкодують про свій вибір?
ІСТОРІЯ ПЕРША: ТЕТЯНА
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік Тетяни Нурлигаянової наполіг, щоб вона виїхала з Кривого Рогу на захід України, а згодом – за кордон. Так молода жінка опинилася у німецькому Франкфурті-на-Майні. Тетяна згадує: постійно ставила собі нові дедлайни, коли повернеться додому. Але війна тривала, повернення відкладалося. Щоб не сидіти в Німеччині склавши руки, жінка пішла на інтеграційні курси та паралельно стала шукати роботу.
Фото – особистий архів Тетяни Нурлигаянової
“За освітою я соцпедагог, але жодного дня не працювала за професією. Моя пристрасть – фотографія. У Кривому Розі я працювала менеджеркою фотошколи, організовувала зйомки та навчання. Я хотіла й у Франкфурті заробляти на життя фотографією, однак у джобцентрі мене від цього відмовляли, радили йти працювати в дитячий садочок”, – розповідає Тетяна.
Та все ж вона ризикнула та зареєструвала власну справу (Gewerbe) як фотографиня. І не помилилася.
“Професійна справа пішла дуже добре. Люди почали рекомендувати мене своїм знайомим, запрацювало сарафанне радіо. Я робила сімейні та бізнес-фотосесії – і для німців, і для українців. Це було реально круто! З’являлися все нові й нові замовлення, з часом у мене було дуже багато зйомок”, – згадує жінка.
Фото – особистий архів Тетяни Нурлигаянової
Вибір
Тетяна ніби одночасно жила в двох реальностях: німецькій, де безпека та активне творче життя, та українській, де війна та її найрідніші люди. “Час ішов, і я розуміла, що треба обирати, чи я залишаюся у Німеччині, чи їду в Україну. Зрештою я вирішила повернутися додому, бути з чоловіком, з моєю сім’єю. Поштовхом до цього стала смерть моєї бабусі. Я гостро відчула, що маю бути поруч зі своїми рідними”, – розповідає Тетяна.
Вулиці Франкфурта. Фото з особистого архіву Тетяни Нурлигаянової
Жінка зізнається, що зробити вибір було складно, сумніви долали до останнього: “Якщо чесно, коли я поверталася в Україну, то плакала в автобусі. Адже у Франкфурті у мене вже було налагоджене життя, улюблена справа. Я розуміла, що у Кривому Розі мені доведеться заново адаптуватися до нових реалій, адже немає колишньої роботи, тієї активності, багато друзів виїхали з міста. Проте, звісно, найважливіше, до чого я повертаюся, – це мій чоловік і родина“.
Повернення
Тетяна приїхала назад в Україну восени 2023-го. За майже півтора роки життя в Німеччині вона двічі відвідувала батьківщину, але тоді, каже жінка, відчуття були зовсім інші: “Все дуже змінилося. Коли я приїжджала навесні на 10 днів, якось я не помітила тоді тих змін. А коли приїхала, вже знаючи, що повертаюся надовго, то в мене був дещо депресивний стан. Я не розуміла, що мені робити, що планувати. Плюс постійні сирени, походи в укриття, відключення світла, погана вода. Це було гнітюче”.
Перший тиждень після повернення був морально дуже важким, згадує Тетяна: “Якраз тоді, коли я тільки приїхала, у Кривому Розі після довгого затишшя почалися постійні прильоти. І в ці дні у мене сталася панічна атака просто посеред вулиці, мене охопив страх. Але згодом я адаптувалася, стало краще”.
Фото – особистий архів Тетяни Нурлигаянової
Освоїтися у нових реаліях допомогли підтримка чоловіка та робота. Зараз Тетяна працює віддалено як SMM-менеджерка та підробляє у фотостудії.
“Поки не можу сказати на 100%, пожалкувала я чи ні, що повернулася. В моменти, коли я з чоловіком і ми проводимо час разом, я думаю: класно, що я вдома. В моменти, коли я одна або починається повітряна тривога і треба бігти в укриття, я починаю думати, що це взагалі не класно”, – зізнається жінка.
“Але я бачу велику перевагу в тому, що зробила цей вибір. Моя родина – це найцінніше для мене, і я не хочу втрачати можливість проживати життя поруч з ними. Якщо з’явиться можливість і, дай бог, війна скоро закінчиться перемогою, я не виключаю, що ми можемо разом з чоловіком приїхати у Франкфурт. Можливо, у нас би вийшло там осісти і побудувати спільно нове життя”, – каже Тетяна.
Фото – особистий архів Тетяни Нурлигаянової
ІСТОРІЯ ДРУГА: ОКСАНА
Оксана Сиротюк – харків’янка, яка в 2014 році разом із чоловіком та донькою переїхала до Львова. Незадовго до повномасштабної війни подружжя розійшлося. Коли російська армія вторглася в Україну, Оксана вивезла 8-річну доньку та п’ятьох своїх котів до Німеччини. Вони знайшли прихисток у місті Ессені в землі Північний Рейн-Вестфалія.
Фото – особистий архів Оксани Сиротюк
“Мені всі казали: знайди собі якогось німця, влаштуй тут життя. Можна було б так зробити, але я цього не хотіла. На щастя, мені є куди повертатися, у Львові відносно спокійно, сподіваюся, так буде і далі”, – каже Оксана.
Питання повернення в Україну довгий час залишалося для жінки відкритим. Вона влаштувала доньку до школи, а сама опановувала німецьку на інтеграційних курсах. Успішно склавши іспит, пішла вчитися далі, щоб оволодіти мовою на рівні B2. Наступним кроком мав бути пошук роботи, натомість Оксана покинула навчання та почала готувати від’їзд до України. Причиною стала її донька.
“В якийсь момент я зрозуміла, що дитина кожен день йде до школи зі сльозами. От просто в неї істерика, і щоразу вона просить: давай не підемо, напишемо, що я хворію. У неї почалося нервове гризіння нігтів – вона собі просто з’їла пальці, стала смикана вся”, – розповідає жінка.
Цькування
За словами Оксани, німецька школа стала для її дитини великим випробуванням. Через мовний бар’єр і поступливий характер дівчинці було складно адаптуватися у нових умовах: “Вона в мене такий наївний добряк, який потрапив у дуже агресивне середовище. У Львові донька вчилася в приватній школі, де в класі всього 12 дітей. А тут вона потрапила в таке різнобарвне суспільство. Донька не звикла до такої поведінки дітей у класі, до того, що вони не слухають вчителя”.
Фото – особистий архів Оксани Сиротюк
Оксана підкреслює: дівчину жодного разу не ображали через те, що вона з України. Спочатку доньці не давав спокою горе-залицяльник, потім її почали цькувати однокласниці.
“Один хлопець із друзями підходив до неї, вони оточували її в коло, сміялися, штовхали. Донька розповідала: починається перерва, і я йду в жіночий туалет і сиджу там, поки не почнеться урок. Я вважаю, це ненормально! Я ходила до вчителів, і згодом ті хлопці від неї відчепилися. Але потім почалося цькування з боку однокласниць. І це припинити вже було дуже складно, бо вони діяли хитро, не при вчителях. Тиснули психологічно, ігнорували її, всіляко принижували”, – розповідає Оксана.
Побачивши обгризені до ран пальці доньки, вона вирішила: досить! “Коли сказала доньці, що будемо повертатися – її як підмінили. Не могла дочекатися, коли поїдемо назад в Україну”, – зазначає жінка.
Вдома
Оксана з донькою та котами повернулася до Львова у серпні 2023-го, якраз перед початком нового навчального року.
“Після повернення додому я два тижні не виходила з квартири. Бо вона моя! Не орендована, а моя власна. Ми з донькою та котами сиділи вдома, нікуди не хотілося виходити. Потім вона пішла в свою школу, потрапила в свій старий клас – він, звісно, трошки змінився, але вчителі ті ж самі. І в нас немає більше істерик, донька з задоволенням ходить у школу, більше не обгризає собі руки, нормально спить”, – розповідає жінка.
Фото – особистий архів Оксани Сиротюк
Хоча Львів знаходиться далеко від зони бойових дій, Оксана вже двічі переживала ракетні обстріли міста: “Останній раз, коли були на новорічні свята масштабні обстріли по всій країні. Я вранці встаю, у вікно дивлюся – два прильоти чітко переді мною. Десь півтора кілометра від мене жахнуло. Я кричу доньці: Саша, в коридор! Ось це було дуже страшно!”.
“Однак я не шкодую, що ми повернулися. За цей час я отримала водійські права, зараз у пошуках роботи. Мені легше, бо колишній чоловік платить аліменти, утримує дитину. Якби цього не було, то, напевно, ми б не поверталися, бо тут зараз важко з роботою. Днями у мене співбесіда. Ми рухаємося вперед. Морально стало краще!“, – каже Оксана.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ: КАТЕРИНА
Катерина (ім’я змінено на прохання героїні) з жахом згадує, як на початку повномасштабної війни російське військо насувалося на Суми. Її чоловік був у теробороні, що тоді першою дала відсіч загарбникам. Знайомі та родичі з прикордонних сіл повідомляли Катерині про пересування ворожих колон, а вона передавала ці дані чоловікові. Жінка розуміла, що з нею буде, якщо потрапить до рук окупантів. Треба було виїжджати. П’ять діб Катерина з 12-річним сином добиралася з Сум до україно-польського кордону. Звідти поїхала в Німеччину до рідної сестри, яка давно живе в передмісті Франкфурта-на-Майні. Саме вона допомогла Катерині пережити перший шок та адаптуватися у чужій країні.
Фото – Erick Zajac/Unsplash
“Спочатку думалося, що це на місяць-два, може, три. Я постійно чекала, коли закінчиться війна і можна буде повернутися. Час ішов, але нічого не змінювалося, на жаль”, – розповідає жінка.
Усвідомивши, що війна надовго, Катерина почала призвичаюватися до німецьких реалій. Школа для сина, мовні курси для неї, оренда квартири, облаштування побуту та думки про роботу. Зовні все ніби було добре: вони з сином у безпеці, є дах над головою. Однак туга за чоловіком та домом була нестерпною. По ночах Катерину мучили панічні атаки – саме страх тривалий час утримував жінку від поїздки додому.
“Ми дуже довго не були в Україні. Ми виїжджали на такому сильному стресі, як і всі тоді, був шок, паніка. А коли поїхали в Україну рік потому – якось наче більш-менш спокійно в Сумах. І тут все таке рідне: дім, чоловік, всі родичі, друзі”, – каже Катерина. За її словами, це стало переламним моментом. Але ключову роль у їхньому поверненні зіграв син Катерини.
Ультиматум
“Син дуже хотів додому, йому не подобалося в Німеччині. Він дуже скучав за татом, за своїми друзями, школою, гуртками. Йому не вдалося знайти собі в Німеччині компанію – з кимось він потоваришував, але цього було недостатньо”, – пояснює Катерина.
Фото – Myriams-Fotos/Pixabay
Однак найбільшою проблемою був булінг, каже жінка: “Ставлення дітей було, м’яко кажучи, не дуже гарне. Декілька разів ми зверталися до адміністрації школи. Вони щось робили на своєму рівні, але це суттєво нічного не змінило. Сина продовжували ображати в школі, декілька випадків були дійсно серйозними. Один раз його та ще одного хлопчика побили, ми навіть зверталися в поліцію. Тоді питання наче вирішили, але все одно були образи, плювки в спину. В основному після школи перестрівали, щось викрикували – і на політичну тему, і просто образливі слова”.
Влітку 2023 року Катерина з сином знову поїхала до Сум. І там він поставив їй ультиматум: “Син сказав, що до Німеччини вже не повернеться, що він хоче бути тільки в Україні, вдома. І він залишився з батьком, а я поїхала до Німеччини, щоб закрити всі справи”.
В Україні
На початку листопада минулого року Катерина остаточно повернулася в Україну: “Відчуття зараз двоякі. З одного боку, радість: ти вдома, рідні всі поруч. Але водночас є страх, бо війна не закінчилася, що буде далі? Довелося заново звикати: як ти звикав до Німеччини, так довелося звикати і вдома. Але вдома це відбулося набагато швидше. Мабуть, через місяць-півтора мені вже здавалося, що я нікуди не їздила”, – згадує Катерина.
Фото – Pexels/Pixabay
Спочатку жінка дуже гостро реагувала на сирени: постійно моніторила новини, відслідковувала інформацію про прильоти. А згодом звела це до мінімуму – і стала почуватися краще.
“Чи зробила я правильний вибір? Я не знаю. Це, мабуть, покаже час. Ще зарано про це говорити. На даний момент я не шкодую. Мені дуже комфортно, дуже добре вдома”, – каже Катерина.
*
Фото на головній сторінці – власний архів героїні, опубліковано з її дозволу
