Повератитися чи залишатися – це питання вже рік турбує кожного вимушеного емігранта з України. Своєю історією пор рік життя в Німеччині та рішення повернутися в Київ з нами поділилася психолог Наргіс Водуд.
Яким було життя в Україні до повномасштабної війни, що для Наргіс означало її місто
Я відчула, що Київ – моє місто ще у 10 класі, коли вперше тут побувала. Це було кохання із першого погляду. І тільки 6 років тому вдалось переїхати до Києва остаточно. Я пам’ятаю той день, коли вирішила, що переїжджаю до Києва. Тоді я ризикнула усім. Домом, роботою, фінансовою стабільністю, друзями та навіть родиною. Я розуміла і відчула, що жити не в Києві я просто більше не можу. І жодного разу не була розачарована. Саме тоді я відчула як це: бути там, де ти маєш бути. Коли просто виходиш і вулиці міста стають терапевтичними, а всі проблеми неважливими. Пам’ятаю, як кілька разів на залізничному вокзалі просто стояла хвилин 15 і дихала містом, коли приїжджала потягом. Саме це для мене і є відчуття «я вдома».
Було дуже складно пояснити деяким іноземця, чому мені так важко навіть тимчасово бути далеко від дому. Не скільки від власного дому, скільки від міста. Тобі кажуть про можливості, фінанси, архітектуру, стабільну економіку, безпеку та все це. Але воно нічого не варте, якщо цінності – інші. Для мене Київ – це місто, що сповнене енергії життя, творчості та свободи. А свобода то головна моя цінність.
Київ на долонях\Наргіс Водуд
В Києві мені було рідним абсолютно все і в Києві все складалось так, як треба. Від вирішення побутових питань за кілька хвилин до нових цікавих знайомств, культурних заходів, навчання тощо. Майже кожен мій день був чимось особливим і неповторним. Сповненим подіями, зустрічами, новими місцями, новими знайомствами. Це таке дивне відчуття коли ти з містом в одному темпі, ритмі, тембрі. Наче ви разом є складовими однієї мелодії. В Києві в мене було все: новий дім у соснах, друзі, цікаве навчання, собаки, майже щоденні прогулянки по 12 тисяч кроків вулицями або парками і пристрасть до фотографії всяких повсякденних моментів. Я була дійсно щаслива. Щодня.
Чому поїхали саме в Німеччину і яким був цей вимушений переїзд
Пам’ятаю, як з початком повномасштабного вторгнення я прийняла рішення, що нікуди не поїду і буду вдома до останнього. Допоки мій дім цілий. Я не сумнівалась у цьому рішенні аж до того дня, як… Це трапилося приблизно на 10 день повномасштабної війни, коли ми вже чотири дні були без світла, води, зв’язку і без розуміння, а що далі. Вибухи ставали все ближчими та я відчула, що ніяк не можу гарантувати безпеку своїй доньці. І що не зможу потім ніколи себе пробачити, що мала можливість поїхати і не зробила цього. Тож рішення було прийнято спонтанно, швидко і емоційно. Коли всі казали, що виїжджати або зараз, або буде вже запіздно.
У Німеччині була моя близька подруга і мені тоді важливо було мати когось рідного поруч за кордоном. Тож поїхали туди, де вона. До знайомих, які прийняли нас у своєму домі. І ще не одну сім’ю з України. Ото був дійсно цікавий досвід жити такою величезною сім’єю з декількох родин. Я вирішила, що вже там, у безпечному спокійному місці, подумаю про те, куди і як далі. Але далі не хотілось нікуди. Тільки додому. Я перебирала купу міст, країн і мені не лягав жодний з варіантів. До того ж, кожен із варіантів мав якусь купу проблем із документами.
Життя у Німеччині: що було найскладнішим і що навпаки приємно вразило і надавало сили протриматися цей важкий рік за кордоном
Якщо чесно, то перші місяці було відторгнення майже всього навкруги. Бюрократичні складнощі, нерозуміння, чому все так влаштовано і що взагалі робити, бо щодня якась нова інформація, що спростовувала попередню. Важко, коли не знаєш мови, коли для того, аби вирішити питання, потрібно писати паперові листи і чекати. Дуже довго чекати у повній невідомості. І від того відчуття підвішеності стає ще більш гнітючим.
Також було дуже важко із пошуком житла. А шукала я його по декількох містах одночасно. І допомогли нам саме друзі, в яких ми жили. Бо самостійно знайти так і не вдалось навіть за півроку. Взагалі без допомоги Марини і Кості я не знаю, як би ми то все витягли. Бо я відчувала себе дитиною, що має заново вчитись ходити і розмовляти.
Але, звичайно, були і приємні моменти. Я відволікала себе маленькими подорожами по всіх найближчих доступних місцях і намагалась не втратити здатність бачити красу. Тож просто гуляла містами і робила фотографії: то була моя особиста форма медитації. Німеччина виявилась неймовірно різноманітною, гарною і дивовижною. До цього я була кілька разів у цій країні, однак не бачила стільки краси, скільки за цей рік. Від маленьких, наче лялькових, містечок до сучасних величних міст з помпезною архітектурою.
НІМЕЧЧИНА ОЧИМА НАРГІС
Проте найціннішими моментами все одно були зустрічі з друзями, коли нам вдавалось перетнутись у якихось містах. Навіть якщо всього на кілька годин. Саме тоді я відчула наскільки для мене важливі люди. Свої люди. Рідні. Поруч.
Я намагалась відшукати, чого я можу навчитись у Німеччині, що можу привезти до України як досвід. Думала над різними ідеями проєктів для привернення уваги німців до важливості підтримки України, однак не знаходила жодних сил на втілення. І навіть коли мені пропонували конкретні реальні проєкти, я не відчувала, що можу і хочу у це вкладатись, бо сил було тільки на найважливіше. Відчувалось не як життя, а як виживання.
Але я назавжди буду вдячна всім людям, які допомагали протягом цього року. Людям, з якими ми познайомились у Німеччині і які тепер стали частиною мого життя. Саме людяність, підримка і небайдужість були найважливішими і давали сили продовжувати цей шлях. І, беззаперечно, фінансова підримка з боку країни. Бо без того не знаю, як би ми прожили всі ці місяці.Є і такі зовсім не помітні з першого погляду речі, які відкриваються вже згодом. Як, наприклад, обережність до кордонів інших людей, досить високий рівень вихованості і стриманості та високий рівень толерантності до інаковості. Німці здаються дуже відкритими до small talk і часом дуже дружелюбними. Однак, з іншого боку, не націленими на більш глибокі розмови та стосунки, а це дуже важливо для нас, українців. Мене часом вражало небажання навіть трошки зануритись у те, що відбувається в Україні і байдужість. Проте зустрічала і людей, що всім серцем віддавали себе допомозі Україні і не тільки. Тож люди просто різні, дуже різні, як і будь де. Перші місяці часто були ситуації, що розчулювали до сліз від їх емоційної включеності і підтримки.
Чому прийняла рішення повернутися? Що стало вирішальним фактором
Вже восени 2022, коли випала можливість з’їздити до України на два тижні, я відчула, що не помилилась і у Києві я знову відчуваю себе живою і сповненою сил. І, дуже важливо, що донька також. Вона стала активною, почала знову радіти і посміхатись. Ми разом обговорили все і вирішили ще тоді остаточно повертатись, але були певні обов’язки і домовленості, тож ми мали ще на кілька місяців повернутись до Німеччини.
Вирішальним стало розуміння, що війна не закінчиться скоро, а отже треба приймати рішення, що вплине на майбутнє. Що треба вже обирати стратегію на найближчі роки. І або залишатись у Німеччині, вчити активно мову, знову змінювати професію, йти у шляху навчання доньки за європейськими стандартами та програмою, що суттєво відрізняється від нашої. Це означало втратити мінімум рік навчання. Або ж – повертатись і продовжувати будувати своє життя в Україні.
Для мене є важливим бути корисною для України, однак я не знайшла для себе прийнятного шляху робити це віддалено,за кордоном. В мене був страх, що я повернусь і мій досвід буде настільки відрізнятись від того, що проживали люди в Україні, що та прірва між нами буде величезною і нездоланною. І що я втрачу те відчуття, що ми з Києвом на одній хвилі.
За фахом зараз я психолог і в мене багато клієнтів та професійного навчання, що не можливо поєднувати з навчанням на мовних курсах по 6 годин на день. Тож інтегруватись повноцінно у Німеччину я не бачила для себе жодної можливості без відмови на якийсь час від професійної діяльності. Однак залишити клієнтів для мене теж було етично неприйнятним. Тому питання про повернення було дуже зваженим і свідомим. Адже робити щось корисне можна тоді, коли відчуваєш опори і натхнення. А це мені дає моє місто. Мій Київ. І люди, що розділяють схожі цінності і принципи. Для яких важливі ті самі речі, що і для мене.
Як відбулося повернення в Україну
Мої побоювання, що я перестану відчувати себе своєю у Києві, не справдились. Коли повернулась, то відчула, що цього року на відстані наче і не було. Однак разом із ейфорією від повернення перший тиждень було важко і дуже боляче: прийшло знецінення всього отриманого досвіду у вимушеній іміграції і хотілось просто повернути час назад і не приймати це рішення. Це майже єдине рішення у моєму житті, яке я вважала помилковим. Але потроху емоції стихли. Все ж таки, цей досвід життя у Німеччині був для мене неоціненно важливим. Бо ті внутрішні трансформації, що сталися, були б неможливі без цього. В тому числі прийняття своєї вразливості, розгубленості і необхідності приймати допомогу. Так, я втратила і дуже важливих мені людей саме через це рішення, але і знайшла нових, яких би не зустріла за інших обставин.
Далеко від дому і від всього, що тобі важливо, ще й під час війни, залишаєшся сам на сам із собою і починаєш шукати опори у собі. І знаходиш їх там. Але довелось визнати, що і місто насправді є моєю важливою зовнішньою опорою. Воно просто надихає на творчість, на нові ідеї і на бажання робити щось важливе.
Далеко від дому і від всього, що тобі важливо, ще й під час війни, залишаєшся сам на сам із собою і починаєш шукати опори у собі. І знаходиш їх там. Але довелось визнати, що і місто насправді є моєю важливою зовнішньою опорою. Воно просто надихає на творчість, на нові ідеї і на бажання робити щось важливе.
Знаю, що багатьом ці стосунки з містом не зрозумілі. Але моя історія саме така. Мені здається, що я просто дихаю Києвом і не дихаю, коли довго поза його межами. І так було завжди. Після найяскравіших подорожей я чекала все одно на повернення додому.
Зараз просто хочеться обіймати кожен будинок, кожне дерево і кожного кого зустрічаю. Тут мені знову відчувається життя і є натхнення робити цікаві речі. Тут я знову посміхаюсь кожного ранку, як тільки прокидаюсь. І донька також. Вона розквітла на очах і моментально подорослішала.
Також я відчуваю, наскільки іншою повернулась. Ціліснішою, сильнішою, спокійнішою. Бо той досвід потрошки інтегрується і ще буде інтегруватись не один місяць. Тож якщо запитати сьогодні, чи варто воно було того, щоб поїхати, то скажу, – однозначно так. Але зараз мені важливо бути вдома і бути частиною життя тут. Згадую, як взимку приїжджала до Миколаєва і відчула, що місто живе тому, що в ньому є люди. Тож я хочу бути тут у Києві і жити разом із містом і змінюватись разом із ним. І разом із тими, хто є тут.
Так, це моє місто і моя країна. Не ідеальна, дуже не ідеальна. Але рідна і своя.
Київ вечірній\Наргіс Водуд
Всі фото у матеріалі – Наргіс Водуд
