Вона тридцять років виступала на сцені Львівської опери, а тепер опікується малятами у німецькому дитсадочку. Професійна оперна співачка Наталія Романюк, яка рятуючись від війни виїхала до ФРН, несподівано для себе знайшла своє нове покликання. Вже понад рік жінка працює в одному з садочків Франкфурта. Ця робота для Наталії – велика втіха та одночасно велике випробування. Їй довелося починати з нуля, не володіючи мовою та не маючи педагогічного досвіду з маленькими дітьми.
“Постало питання: що робити далі?”
У понеділок і середу – курси німецької, у вівторок, четвер, п’ятницю – робота в дитсадку. Наталія Романюк – єдина українка в цьому дошкільному закладі. Перші місяці роботи були складними не тільки для неї, але й для її німецьких колежанок.
“Мої співпрацівниці теж були спочатку в стресі. Мовляв, що ми будемо з нею робити, якщо вона мови не розуміє? Як з нею працювати? І вони дуже втішилися, коли я почала їх розуміти. Вони намагалися зі мною говорити трошки повільніше, виразніше. Якщо я чогось не розуміла, то шукали інші слова, щоби пояснити. Взагалі зустріли мене дуже привітно, з відкритим серцем. Всі старалися допомогти, розуміли мою ситуацію”, – згадує жінка.
У березні 2022 року, коли Наталія приїхала до Німеччини, вона не збиралася затримуватися тут надовго і тим більше шукати роботу. Сподівалася перебути кілька місяців у доньки, яка живе у Дармштадті, та повернутися додому в Україну.
“Коли я побачила, що війна швидко не закінчиться, постало питання, що робити далі. Софійка, моя донька, почала моніторити Інтернет, шукати для мене варіанти заробітку. І знайшла місце няні для 10-місячної дівчинки. Я пропрацювала в цій родині понад два місяці – мені дуже сподобалося! Батьки малечі теж були задоволені, написали мені чудові рекомендації, хоч я і не просила”, – розповідає Наталія.
“Знання мови не вимагали”
Спробувавши себе в ролі няні, жінка пересвідчилася, що робота з маленькими дітьми їй до вподоби. Тож коли побачила в Інтернеті оголошення про пошук персоналу до мережі садочків у Франкфурті, наважилася подати заявку на працевлаштування.
“Мене підкупило те, що роботодавці не вимагали знання мови. Вони були згодні брати людей, які мають педагогічну освіту, але не володіють німецькою”, – пояснює Наталія. Свого часу вона закінчила консерваторію, а перед тим – музично-педагогічне училище. У ньому готували музичних керівників для дитячих садків і вчителів музики для шкіл.
“Педагогічна освіта у мене є, але не було досвіду роботи з маленькими дітьми. Я викладала в консерваторії, працювала зі студентами, однак то зовсім інше. Бо я вчила співати, а не зашнуровувати черевики, умовно кажучи”, – зазначає жінка.
Наталію запросили на співбесіду, а згодом – безпосередньо до садочка, щоб показати, як у ньому все влаштовано. Знайомство з місцевим персоналом пройшло успішно. 1 листопада 2022 року Наталія офіційно вийшла на роботу: із нею уклали контракт на пів року. Перед тим вона пройшла медичний огляд, а з документів надала довідку про несудимість та апостильовані копії дипломів про освіту. Процедура визнання дипломів (Anerkennung) досі триває.
“Менше робити самій, більше свободи дітям”
Перші шість місяців роботи були, по суті, випробувальним терміном. У цей час Наталія Романюк тільки допомагала вихователькам: “Я була як практикантка, мене не залишали в групі саму з дітьми, це не було дозволено. Я не вкладала малят спати, тільки гралася з ними, годувала, перевдягала. Якщо якісь заходи організовували – допомагала”.
Поступово жінку стали залучати до виховної роботи, а через пів року відбулася підсумкова бесіда з її німецькими колежанками.
“У нас був ретроспективний огляд: що я добре роблю, які є помилки, на що звертати увагу. Основне завдання було – старатися менше робити самій, більше давати свободи дітям. Наприклад, не вдягати дитину, а дозволити їй вдягтися. Тобто спонукати дітей до самостійності. А я кидалася все поперед батька в пекло зробити – сама за дитину”, – згадує Наталія.
Зрештою їй продовжили контракт – цього разу на півтора роки, а також допустили до виховної роботи. Тепер жінка і вкладає дітей спати, і проводить з ними заняття: майструє, організує спортивні активності та тематичні заходи.
“Іноді співаю їм українською”
У групі, де працює Наталія, десятеро малюків від одного до трьох років. Проблем у спілкуванні з ними не виникає, каже жінка: “Вони самі ще не розмовляють, і я з ними абсолютно нормально даю собі раду. Дітки в групі різні: була в нас кореянка, була італійка, зараз одна дівчинка з Хорватії та ось прийшла новенька з Албанії”.
“Іноді буває, що співаю їм українською, то вони слухають і дивляться. Розуміють, що щось не те, а що саме – не знають. Переважно співаю тоді, коли діти нічим не зайняті: наприклад, сидять за столом і чекають обід. Їм нудно, вони починають по столах стукати. Щоб діти не шуміли, я починаю співати – і тоді все нормально. Вони тихо сидять, слухають”, – розповідає Наталія.
“Не хочу нічого іншого”
“Робота мені дуже подобається! Зараз я для себе нічого іншого б не хотіла: ані в театрі співати, ані в консерваторії викладати”, – зазначає Наталія Романюк. Вона не вважає, що для оперної співачки працювати вихователькою в садочку – не комільфо. Її кар’єра в театрі добігала кінця, в будь-якому разі треба було шукати щось нове.
“30 років на сцені для оперного співака – це дуже багато. Я морально була готова, що вже йду з театру. Я би ще пропрацювала пів року – і все. У мене був контракт до жовтня 2022-го, а я в березні виїхала з України. На той час я вже не бачила себе в театрі, тому що у мене високе сопрано – воно передбачає ролі дівчат віком 18-20 років. Коли тобі 30 років, або навіть 40 років, ти ще виконуєш партії, а коли тобі вже 50 з хвостиком, то важко і чисто візуально бути в образі, і по голосу важко. Адже голос, як і наше тіло, теж зношується, втомлюється і міняється з віком. Нікуди від того не дінешся, це природа”, – пояснює жінка.
“Не найкращий варіант для вивчення мови”
Наталія зізнається: найважче для неї – опанувати німецьку. “Дуже складно мені вчити мову. Особливо на початку: у мене був такий сильний стрес, що я стала втрачати пам’ять. Одного разу прокидаюся вночі та раптом усвідомлюю, що не пам’ятаю жодного імені та прізвища своїх співробітників, з якими я пропрацювала понад 30 років. Перед очима в мене стоїть людина, а я не знаю, як її звати. Це мене дуже налякало”, – розповідає жінка.
Щоб повернути собі пам’ять та побороти панічні атаки, довелося звертатися до спеціалістів, а також приймати ліки. Поступово проблеми зникли, однак німецька все одно дається Наталії з трудом. Вона не відвідувала інтеграційний курс, натомість роботодавець оплатив їй навчання в одній з мовних шкіл. Підручниками також забезпечив.
Два дні на тиждень Наталія навчається, три дні – працює. Однак робота не сприяє її мовному прогресу, каже жінка: “Це хибна думка, що коли ти в німецькомовному середовищі, то швидше вчиш мову. З мого досвіду, це не так”.
“Для вивчення мови це не найкращий варіант. Німецькі колеги стараються зрозуміти, що я їм говорю, і мене не виправляють. Це раз. По-друге, вони між собою говорять дуже швидко, я не завжди можу їх зрозуміти. І мені, знову ж таки, ніхто не перекладає. А часу для самостійного вивчення мови мало”, – зазначає Наталія.
“З іншого боку, завдяки роботі я почуваю себе незалежною. Тому що я не стою на обліку в Джобцентрі, не прошу соціальної допомоги, на шиї у своєї доньки не сиджу. Я ціле життя працювала, починаючи з 18 років. Я не звикла покладатися на когось, я звикла заробляти на себе сама. Тому для мене дуже важливо, що я маю самостійність“, – каже жінка.
“Майбутнє – це складне запитання”
Як і більшість українців, Наталія не будує далекосяжних планів: “Майбутнє – це складне запитання. Воно залежить від стількох різних факторів та обставин, що я зараз нічого не можу сказати. Найближчим часом я дуже хочу скласти мовний іспит B2 – оце зараз в мене основне. І, мабуть, таки продовжу навчання, піду на аусбільдунг”.
Жінка живе у німецькому Дармштадті, але серце її в Україні. У Львові – коханий чоловік Наталії, який доглядає за старенькими батьками: “Ми кожного дня розмовляємо по кілька разів. Я знаю все, що він робить, він знає все, що я роблю. Але, звичайно, це дуже важко. Ми 40 років разом, почали зустрічатися ще у школі”.
“Мрію, щоб, можливо, він сюди приїхав. Хоча чоловік цього не хоче: там, в Україні, дім, всі родичі, друзі. Тому поки що я живу, як живеться, і роблю те, що мушу робити. Слава богу, що ця робота мені подобається. Вона приносить мені задоволення, тішить мене. Це велике щастя! Діточки – вони ніби лікують мою душу, завдяки їм відволікаюся від тяжких думок”, – каже Наталія.