Контракти для експатів намагаються не укладати на термін більше трьох років. Вважається, що після трьох років постійного проживання та роботи в іншій країні людині легше залишитися, ніж повертатися до рідної країни. Знаєте чому так? Вся справа у нашому тілі.
Наше життя – це наше тіло. Ми живемо так, як почувається наше тіло. Воно реагує на швидкість руху, на землю під ногами та її міцність, на запахи у приміщеннях, на кількість тактильних контактів із людьми, на звуки, що нас оточують, на їжу, яку ми вживаємо. Реагують навіть наші м’язи очей, посилаючи інформацію у мозок: чи приємно те, що ми бачимо/ чи звично те, що ми бачимо, чи засуджуємо ми те, що бачимо, чи приймаємо ми те, що бачимо.
Кожне місто світу має свій ритм. Свої запахи у метро, на площах, у супермаркетах та під’їздах. У кожного міста свої дороги: десь більше землі, десь – асфальту, десь – поворотів, десь – підйомів та спусків. Ставити стопу та утримувати тіло потрібно по-різному. Десь можна стояти цілком спокійно, десь треба обов’язково триматися за поручень. Десь дуже багато людей, вузьких вулиць та близько посаджених столиків – тебе постійно торкаються; а десь – суцільні автомати, і ти майже не перебуваєш у зоні контакту з людьми. В одних містах дуже сиро та волого, в інших – вітряно, у третіх – задушливо. Одні міста пахнуть парфумами, інші – димом, треті – ботоксом, четверті – ліками, п’яті – грошима, шості – сумішшю смаженого м’яса та гострих спецій. Десь усі люди на вулиці ходять у майже однаковому одязі, а десь – це мікс із багатьох національних традицій. Десь люди в підземці рухаються дуже повільно, а десь летять з усіх ніг.
Вулиці Франкфурта /Фото – Tamriko Sholi
Науковці стверджують, що для того, аби тіло людини повністю налаштувалося на нові умови життя (через звички та органи почуття) потрібно 2,5-3 роки. Причому неважливо, якими саме є ці нові умови життя – гарними чи поганими. Справа в адаптації і саме на рівні тіла.
Ще трохи статистики та фактів:
1. Сім із десяти людей не помічають за собою, наскільки сильно змінилася їхня поведінка, звички або навіть манера спілкування за період життя в іншій країні.
2. Вісім із десяти людей не помічають сили того напруження, у якому перебувало їх тіло під час адаптації до змін. Адже іноді їм подобалися ці зміни, однак для тіла будь-які зміни, навіть приємні, це стрес і навіть шок.
3. Людині найважче змінити ті звички та реакції (тіла і психіки), які сталися автоматично. Тобто в процесі життя в нових умовах, а не через логіку (коли людина змушує себе до нової поведінки – звичок, реакцій тощо).
Через ці три пункти і вважається, що після трьох і більше років постійного життя за кордоном, повертаючись, 80% людей стикаються з реінтеграцію. Тобто тілу потрібно знову пройти цей процес на рівні всіх органів почуттів, звикаючи до начебто знайомих, однак все одно інших, умов.
Робоча поїздка до Гамбургу/Фото – Tamriko Sholi
Я живу в Німеччині майже десять років. Щоправда, в наших з нею стосунках була пауза. Наприкінці 2019 року я приїхала в Київ на пару місяців, аж раптом почалися локдауни і небо над країнами зачинилося. Я не змогла повернутися до Німеччини навесні, однак раптом побачила, як класно живуть тут інші (навіть у локдаун) і вирішила залишитися в Києві до кінця пандемії (хто ж знав, що вона триватиме майже два роки!). Саме тоді я була шокована тим, наскільки сильно я змінилася за п’ять років, проведених у Німеччині.
Так, я з тих 80%, які стикаються з реінтеграцією. І я з тих семи, які не помічали, що моє тіло вже надто сильно звикло до усього іншого. Важливо: не до кращого, а просто до іншого. Мені, наприклад, навіть довелося наново звикати до української кави, хоча вона набагато краща, ніж у Німеччині (і взагалі одна з найкращих у світі).
Іншим важливим питанням стало спілкування з людьми. Справа в тому, що теми, які обговорюють дівчата під час дружньої зустрічі у Німеччині і в Україні – це різні теми. Звичайно, є спільне, що об’єднує всіх жінок світу, однак локальні відмінності – вони сильніші, ніж нам здається. Я була шокована тим, наскільки сильно я відірвалася від українського локального контексту. Теж саме стосувалося ритму побутового життя, ритму роботи, умов досягнення успіху в професії тощо.
Традиція німців планувати все за кілька місяців наперед, можливість дивитися розклад транспорту у додатку, лише за записом на все у світі – змусили мене за п’ять років змінити свій темп. Я стала надто повільною у порівнянні з українцями.
Київ – зовсім інший за ритмом, звуками, стилем, запахами. Тут швидко змінюються маршрути, назви вулиць, з’являються нові магазини та ресторани – що абсолютно нормально.
Дивне відчуття: починаєш почуватися туристом у місті, в якому ти прожив достатньо довго. Запитуєш у людей дорогу, трохи тупиш від того, що всі вивіски і люди звертаються до тебе зрозумілою мовою, а не іноземною. Звучить дивно. Ще дивніше, що автоматично перекладаєш деякі вивіски на мову тієї країни, в яку переїхав. Навіщо?..
Львів 2021 – надзвичайно красиве історичне місто з найкращою кавою у світі / Фото – Tamriko Sholi
Все це і називається “реінтеграція”. Про неї рідко говорять, однак це дуже важлива тема. Також важливо розуміти, що це поняття не про любов до рідної або чужої країни, і ніяким чином не вирішує рівень патріотизму людини. Реінтеграція – це процес адаптації на рівні тіла/психіки до нових умов життя у рідній (або просто добре знайомій раніше) країні.
Станом на 3 вересня 2023 року у Німеччині зареєстровано 1 086 357 вимушених емігрантів з України. Таким чином Німеччина випереджає Польщу і займає перше місце серед приймаючих країн в ЄС. Зараз віза для українців (у Німеччині це §24) є дійсною до березня 2024 року (у декого до липня). Поки що немає ніяких офіційних рішень, однак все йде до того, що цей параграф продлять ще на рік. Адже головною підставою для його припинення є офіційне скасування воєнного стану в Україні. Тож, якщо продлять, разом це будуть ті самі, надто важливі для тіла і психіки, три роки.
Я знаю, що багато українців хочуть повернутися в Україну. Німеччина взагалі достатньо важка країна, з повільною бюрократією і у багатьох процесах з надто великою залежністю від держави. До того ж, тут зараз свої особисті кризові процеси. В першу чергу це криза у сфері житла, велика нестача робочої сили, колапс у медичній системі. Для виживання в цій країні потрібні геть інші звички, реакції, пріоритети тощо, ніж в Україні. Без цих змін на рівні тіла не відбудеться кроку вперед (тут зараз йде мова про інтеграцію). Тому серед будь-яких емігрантів (хоч вимушених, хоч за власним бажанням у мирні часи) завжди є великий процент “застиглих”: тих, які не витісняли зміни всередині себе, однак все одно паралельно втратили свої минулі якості/звички.
Україна – крута, достатньо молода країна з багатьма перевагами. А ще вона дуже швидка за своїм темпом. Тому все розвивається і змінюється з шаленою швидкістю. Так було завжди і так є зараз. У період повномасштабної війни у суспільства в Україні логічно з’явилися нові звички тіла, жарти, розклад дня, робота транспорту, рухи людей, звуки тощо. З’явилися нові люди на ринку та у публічному просторі. Ті, хто не жив в Україні під час цього періоду, не матимуть цих звичок. Вони повернуться в зовсім інше суспільство. І доведеться реінтегруватися. Довелося б і за мирних часів, однак зараз це набагато помножене.
Перехрестя доріг і життя / Фото – Tamriko Sholi
Звичайно, багато чого залежить від того, як довго вас не було, як часто ви приїжджали, як надовго і як глибоко залишалися у контексті локальних подій. І навіть від вашого віку.
Це все про вибір: якщо залишити всі звички та реакції тіла, не вийде повноцінної інтеграції в новій країні, а відтак і нормального життя, фінансової стабільності, спілкування з локалами. А якщо повноцінно інтегруватися, то складніше потім після повернення. І цей вибір дуже, дуже індивідуальний.
Однак є гарна новина: період будь-якої реінтеграції закінчується, він не безкінечний. До того ж, і інтеграція може бути більш швидкою та менш болючою. І її навіть можна використовувати, аби допомогти рідній країні. Як? Про це ми поговоримо вже у наступному дописі.
