У серпні 2017 року Джеймс Ліндсі (доктор математичних наук), Хелен Плакроуз (фахівець з релігійної літератури) та Пітер Богоссян (професор Університету в Портленді, доктор філософських наук, у тому числі в галузі критичного мислення) розпочали свій експеримент. Протягом року вони писали під вигаданими іменами «наукові» статті, де висловлювали абсолютно абсурдні ідеї та пропозиції. Теми підіймалися найпопулярніші: бодіпозитив, расова ідентифікація, ґендерні відносини, фемінізм, сексуальна орієнтація, права тварин тощо. При цьому теорії, які наводились у статтях, не підтверджувалися цифрами та посилалися на неіснуючі джерела та не існуючих вчених. З кожною новою статтею тема та теза в публікаціях були дедалі абсурднішими. Наприклад, автори статей пропонували розглядати секс тварин у парках як сексуальне насильство, а ожиріння третього ступеня корисним для здоров’я. В інших статтях було висловлено рішучу думку «вчених» про те, що білі студенти повинні відтепер слухати лекції сидячи на підлозі і в кайданах, а чоловіків треба дресирувати, як тварин (оскільки інакше з ними неможливо побудувати здорові стосунки). І все б нічого, проте ці статті охоче брали різні журнали, зокрема наукові, а читачі – підтримували висловлені пропозиції. Тисячі репостів, тисячі думок та обговорень того, що…. було вигадано на кухні без жодного підтвердження.
(Джеймс Ліндсі, Хелен Плакроуз та Пітер Богоссян)
Майже через рік авторам цього проекту довелося розкритися та розповісти про свій задум. Розпочався скандал, суспільство поділилося на два табори: хтось вимагав їхнього звільнення, інші – шалено підтримували сміливців. Однак факт залишався фактом: людям дедалі менше цікаво, де є правда і чи потрібна вона в принципі. Ідеологія переважає над розумом та критичним мисленням. Суспільству більше не потрібна істина, їм потрібно знайти винних та захистити слабких. Яким би абсурдним не був шлях. Про це й був експеримент.
Як авторка статей та книг, я постійно думаю про це.
Ми не беремо зараз до уваги художні матеріали. Ми розглядаємо ті випадки, коли історія вигадується, аби навмисно зманіпулювати та просунути потрібну комусь ідею чи рішення.
Або ті випадки, коли взагалі, історія вигадується без “задньої” думки, але має під собою підставу – зібрати увагу (лайки) людей. “Хайпонути”. І все б нічого, але якщо при цьому за тему обирається щось наболіле і актуальне, це може суттєво вплинути на розвиток настроїв у суспільстві.
Зовсім нещодавно, навесні 2020, в мережі активно ширився нібито лист Ф. Скотта Фіцджеральда, який опинився в ізоляції на півдні Франції в 1920 через спалах іспанки. І все б знову нічого, але збентежив факт: хіба він тоді вже був знайомий із Хемінгуеєм, який згадується у листі? (Ні, вони познайомилися у 1925 році). А хіба вони обидва у 1920 році були у Франції? (Ні, Фіцджеральд, наприклад, прибув до Європи в районі 1924). Більше того, досить швидко з’явилося спростування: цей жартівливий лист написав якийсь Нік Фаріелла для гумористичного сайту. Тобто люди почали копіювати текст, однак ніхто (!) не згадав, звідки саме взято цей текст і що він – гумористичний. «Я просто хотів трохи розважити людей», – розповів пізніше сам автор тексту.
Одразу після цього на сайті National Geographic була опублікована стаття, що спростовує фотографії, на яких у канали Венеції нібито повернулися лебеді та дельфін (у розпал всесвітньої пандемії). Однак дельфін був насправді знятий для фільму і на Сардинії, а лебеді час від часу і так мешкають у каналах Бурано, звідки знімки і були взяті. Автор першого фото з лебедями теж хотів просто підняти настрій людям у ті невеселі локдаунівські часи.
А тепер з огляду на все це поговоримо про дещо надзвичайно серйозне, бо коштує нам десятками тисяч життів невинних людей. Про фейки у воєнний час.
Як свідчить досвід двох світових війн, до фейків зазвичай вдається та сторона, яка війну розпочинає. Це можна пояснити: людство, в більшості, досить ліниве і думка піти війною в іншу країну або вбивати незнайомих людей, сама по собі не прийде у голову більш-менш психічно здорової людини. Для того, аби це сталося, потрібно міцна пропаганда. І чим більше вона складатиметься з фейків, тим міцніший ефект вона дає, адже викликає у суспільстві нечувані по своїй силі емоції (агресія, ненависть, заздрість тощо). Наукова інформація торкається мозку, а фейки – емоцій, тому вони краще запам’ятовуються та більше впливають на думки і рішення людей.
Стратегія наступна: кожного разу робити фейк ще більш абсурдним (як це робили три науковця у вищенаведеному експерименті). Саме так, крок за кроком, через деякий час суспільство вже не матиме здатності відрізняти абсурд від реальності. І по-друге.
По-друге, до пропаганди, яка складається з самих фейків, вдається в більшості та сторона, що розпочала війну, з наступної причини: їй потрібно виправдати свої злочини, а ще краще – зробити так, аби суспільство вважало її дії не злочинами, а… спасінням людства.
Тому маємо постійно (постійно!) писати, кричати і говорити про те, що є правдою, реальністю і адекватністю. Інакше абсолютна більшість людей забуде, якою вона є – правда і нормальне, здорове життя з повагою до інших. Інакше абсурд – переважатиме над розумом.
А ще – потрібно змалечку виховувати в дітях критичне ставлення до інформації. Аби вони вміли бачити підступні мотиви в текстах і промовах з самого початку. Інакше це нам коштуватиме десятки тисяч невинних життів. Однак про це вже в наступному матеріалі.
