У квітні 2022 року світ дізнався про злочини навколо Києва: в Бучі, Ірпені, Гостомелі та поруч із ними. Мені надіслали ці фото у месенджер, і я вмить неначе охолола до мінус ста. Стан, який я ніколи не відчувала до того. Який змішав у собі купу з усього, що неможливо було ані усвідомити, ані вмістити. Десь за півгодини після цього фото з цим жахом вже розлетілися всіма каналами та соцмережами. Увесь адекватний світ завив. Цей крик прямував у самісіньке небо, не маючи кордонів і, здавалося, кінця. Насильство, що не мало меж. Закатовані у підвалах люди, вбиті діти, тіла цивільних просто на вулиці… Але потроху ми – ні, не звикли, проте навчилися усвідомлювати цей біль та жити з ним. Тільки вдумайтесь в це: навчилися жити з лютим болем. Тобто працювати, обіймати, кохати, народжувати, вагітніти, готувати, дарувати подарунки і одночасно відчувати той гострий біль.
За ці десять місяців з того дня я стільки всього дізналася про людей! Про далеких і дуже близьких. Але найбільше я дізналася про саму себе.
Цього літа, випадково побачивши свої фото, зроблені ще у січні 2022, я не впізнала себе. Бо дзеркало відображало тепер геть іншу мене, а нових світлин я ще не робила. Я намагалася зрозуміти та виокремити цю різницю, допоки не почула важливі слова.
Вони пролунали в розмові з моїм давнім афганським другом, який бачив війну та руйнування міст на власні очі. Він сказав мені, що я маю припинити відшукувати себе-минулу. Ні, не забути про неї, а саме припинити розмірковувати, плекати та носити у найближчій до серця кишені зараз, у новому житті. Це нове життя, сказав він мені, починається не тоді, коли людина влаштовує своє життя на краще та стабілізується, а з того самого моменту, як назавжди змінюється її відношення до всього знайомого. І воно стається не тоді, коли ти вирішуєш почати нове життя, а саме по собі після неочікуваних зовнішніх подій, і війна – одна з них.
“Це життя почалося в тебе ще 24 лютого, – сказав він мені. – Але ти продовжуєш намагатися жити так, ніби ти не змінилася. За старим зразком самої себе. Це стагнація. Це не допоможе ані тобі, ані твоїй країні. Дозволь собі змінитися. Дозволь собі стати іншою. Припини на кожному кроці шукати себе-минулу”.
І він таки має рацію.
Біль за людей. У Маріуполі, на Луганщині, на Запоріжжі, у Київській області, Херсонській, Харківській, Дніпровській, Чернігівській, Львівській… по всіх українських містах та селищах. За людей, що раптово опинилися поза межами країни – без знання мови, грошей, планів, рідних, коханих чоловіків. За культуру та інфраструктуру цілої країни. За самих себе – за свою долю, за втрачене життя. За все це біль – ніколи не вщухне, він завжди буде поруч, але саме він змінив кожного з нас, опинивши в новому світі. Ми змінилися. Я змінилася. І це потрібно прийняти.
Я ще не знаю, якою є нова я. Ще не склала з нею відношень. На десятий місяць війни в Україні я тільки нарешті починаю цей шлях. Бо мій друг правий: у стагнації я не допоможу ані собі, ані своїм, ані країні.
Треба наважитися бути іншим. Треба дозволити собі змінитися.
І я обов’язково зроблю нові фото. Для того, щоб запам’ятати ці дні. Для того, щоб запам’ятати, що попри великий біль – життя все одно перемагає.
Tamriko Shoshуashvili 
