Чотири роки тому Силь втратила частину своїх німецьких друзів. Їм здалося, що вона занадто переймається війною в іншій країні. “Якщо хтось каже: класно, що ти це робиш, але я не бачу в цьому сенсу, хай іде – я не буду його зупиняти і переконувати. Головне – я сама абсолютно впевнена в тому, що роблю правильну справу”, – каже тендітна рудоволоса німкеня. В одній її руці – цигарка, в іншій – глиняна чашка з тризубом і написом “Слава Україні”
Зрештою, за цей час у неї з’явилося багато нових друзів – серед українських військових. Саме вони “нагородили” її позивним – Відьма. “Кожен солдат знає, що в тилу у нього є помічники, хай навіть іноді вони лишаються невидимими. Тож колись хлопці вибрали для мене це ім’я. Тому краще так і пишіть – Відьма”, – представляється вона в інтерв’ю Amal News.
Відьма живе у передмісті Берліна, веде цілком звичайне німецьке життя, керує невеличкою будівельною фірмою. Але ввечері її робочий день не закінчується. Німкеня збирає пожертви, робить замовлення, сортує коробки з медичними засобами, військовим одягом і купою інших речей, на які отримує запити з України. І все це – щоб одного дня завантажити під зав’язку свій білий мікробус.
А далі – близько 1700 кілометрів дороги в один бік. І ще кілька тисяч – вже Україною: між військовими частинами, шпиталями і стабілізаційними пунктами. Потім назад – до німецької рутини. “Фактично веду подвійне життя“, – каже з посмішкою.
Між Бранденбургом і Донбасом
За час повномасштабної війни Силь уже 40 разів їздила з гуманітарною допомогою в Україну. Каже, що вже давно перестала рахувати кілометри, які намотує її Fiat між Німеччиною та східним фронтом. “Я не планувала їхати так далеко, – зізнається вона. – Просто контактів ставало дедалі більше. Люди почали звертатися по допомогу, і я їхала туди, де вона була потрібна”.
Спочатку її маршрут закінчувався на польсько-українському кордоні. Там вона передавала коробки з допомогою українцям, які везли їх далі. Але невдовзі Відьма опинилася в Україні. Спершу це був Львів — на Великдень 2022, потім Київ, а блызько двох з половиною років тому вона дісталася Сходу. 
На в’їзді до Донбасу
Покровськ, Добропілля, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка на Донбасі, Оріхів Запорізької області та Ізюм на Харківщині. Улюблене місто – Ізюм: “Навіть попри жахливі руйнування, воно має особливий шарм. Крім того, там у мене особливо багато контактів”.
Історія поїздок в Україну почалася з телефонного дзвінка в перший день повномасштабного вторгнення. Українські друзі родом з Миколаєва, які вже багато років живуть у Берліні, подзвонили їй і розповіли, що місто під атакою. “І ми одразу почали думати, що можемо зробити”, – згадує Відьма. Вже на третій день зібрали великий вантаж і вирушили до кордону. Наступного разу туди поїхав уже не один, а три повні мікробуси: “У перші місяці війни готовність німців допомагати була величезна”.
“Нема нічого неможливого”
Відьма підкочує рукав реглана і показує татуювання на внутрішній стороні руки. Велике, жовто-блакитне — із написом НEMA. Це – логотип її волонтерського проєкту. He i Ma – перші літери імен дітей її українських друзів із Миколаєва: Helena і Malik.
З часом ініціатива, що починалася з допомоги друзям, перетворилася на частину міжнародної волонтерської мережі. Зараз НЕМА є членом International Medical Rescue Association (IMRA) – організації, яка координує гуманітарні та медичні проєкти в різних країнах. “Ми працюємо дуже просто: той, кому щось потрібно, звертається. А той, у кого це є, намагається швидко знайти спосіб передати”, – каже вона. Зокрема вона допомагає 3-й штурмовій бригаді і медичним батальйонам, але також – дитячим будинкам у прифронтових містах.
За її словами, з часом пожертви стають все скромнішими, що цілком природньо. “Кожен плескає тебе по плечу за те, що ти робиш, але в кінцевому підсумку заправляти автівку доводиться самій або просити про допомогу друзів”. Але для неї це – не привід зупинятися. “Я заробляю гроші на оренду, а в усьому іншому живу тут дуже ощадливо. Тому можу собі дозволити залізти у власну кишеню. Головне, що мені вдається зібрати пожертви на необхідні речі”, – ділиться німкеня фінансовою “ кухнею”.
Склад, де збирається вантаж для України
Принцип тетрісу і мінімізація ризиків
Кожна поїздка – 900 кілограмів вантажу, і це суворо: “Не можна перевантажувати, бо тоді мусимо платити дуже великий штраф полякам”. Її білий мікробус завантажений до самого даху. Як каже сама Відьма, пакується “за принципом тетрісу”.
Вантаж прибув до місця призначення
Тут – все, про що просять з фронту і прифронтової зони: турнікети, гемостатичні засоби, медикаменти, якісний інсулін, який в Україні буває в дефіциті. Вона везе також одяг і спорядження, матраци для стабілізаційних пунктів, налобні лампи для хірургів у військових шпиталях. А ще – “речі, які підтримують бійців морально”. І так, іноді це навіть плюшеві іграшки. “Деякі хлопці охоче їх беруть”, – посміхається Відьма.
Також тут – її особисте спорядження: шолом, бронежилет і “аптечка” для зони бойових дій. Сподівається, що вона їй ніколи не знадобиться, але “вона повинна бути”. Кожному, хто вирушає в Україну, німкеня радить мати її при собі. Мало того – потрібно пройти медичний тренінг, щоб у разі потреби мати змогу перев’язати себе і допомогти іншим.
“У критичній ситуації людина часто розгублюється, тому важливо у правильний момент зробити правильні речі. Адже іноді може постати питання – померти або втратити частину тіла, але принаймні залишитися живим. Звісно, у найгіршій ситуації це, ймовірно, не допоможе. Але це принаймні зменшення ризику”, — розмірковує Відьма.
Швидше за дрони
Найчастіше Відьма їздить в Україну сама. “Я не хочу колись дивитися в очі батькам і казати, що їхня дитина не повернулася”, – пояснює вона. Чим ближче до фронту, тим небезпечнішою стає дорога. Останні десятки кілометрів до стабілізаційних пунктів або військових позицій на неї чатують дрони. “Тоді ти розумієш – їхати треба швидше за дрони. Навіть ями на українських дорогах не зупиняють”, – жартує Відьма. Іноді, за її словами, розганяється і до 160 км на годину.
Відьма мчить дорогами українського Сходу
Вона помічає, як змінюється війна з кожним місяцем. Ворог постійно вдосконалює тактику і останнім часом буквально полює навіть на цивільні автівки. “Якщо ти думаєш, що знаєш усі дрони – ти вже відстав від життя”, – каже Відьма. До наступної поїздки вона планує придбати детектор, який попереджає водія про наближення дронів, бо зараз без нього стало їздити надто ризиковано.
Відьмі допомагає досвід із попереднього життя. Колись вона навчалася на поліцейську, а згодом працювала у сфері безпеки – займалася особистою охороною і працювала зі службовими собаками. “Я звикла дивитися на речі з точки зору безпеки і тричі подумати, перш ніж щось зробити”, – каже вона.
І так, страх – це нормальне, здорове почуття, яке допомагає бути уважною, щоб вижити: “Дивитися під ноги, щоб не наступити на щось небезпечне, стежити за небом і перевіряти інформацію перед тим, як вирушити в дорогу “.
Безпека, якої не існує
Втім, напівжартома вона зауважує, що іноді почувається в Україні безпечніше, ніж уночі в берлінському парку. Тому що там, каже Відьма, принаймні розумієш, чого чекати. “Якщо лунає повітряна тривога, ти знаєш – щось летить. Ти знаєш, що буде далі і що потрібно робити”,. У містах, які живуть під постійною загрозою обстрілів, люди навчилися жити у надзвичайних умовах – а в перервах між тривогами йти на роботу і вести дітей до школи.
Але – і саме це вона намагається донести до німців – це не означає, що у тилових містах відносно безпечно, як може здаватися: російський дрон чи ракета може прилетіти будь-якої миті у будь-яку точку країни. «Я не бажаю жодному німцю пережити те, що переживають люди в Україні», – каже Відьма.
Не чужа війна
На самому початку багато хто з солдатів реагував на неї з відвертим подивом. “Це була перша реакція: що, німкеня на маленькому транспортері доїхала до Добропілля чи Дружківки?!” Але разом цим вона бачила, що вони зворушені.
Поступово багато бійців стали її друзями. “Вони колись сказали мені: найбільший страх – що про них забудуть”, – розповідає вона. І додає: це – одна з причин, чому вона продовжує їздити в Україну.
Іноді вона чекає відповіді на повідомлення годинами. І тоді з’являється тривога, бо Відьма вже втратила багатьох друзів на війні. “Найгірші новини — коли дізнаєшся, що хтось загинув. І саме тому хорошою новиною з України є просто відсутність відверто поганих. Я так радію, коли приїжджаю і бачу, що мої друзі живі. Це вже дуже багато”.
Силь (Відьма) “десь під Берліном”
Повертаючись додому, Відьма щоразу знову потрапляє у зовсім інший світ, в якому війна здається далекою. Хоч, за її словами, ставлення німців до війни за ці роки змінилося, але не так сильно, як їй би хотілося: “Десь п’ятдесят на п’ятдесят”. Одні почали краще розуміти, що відбувається в Україні і чому це важливо для всієї Європи. Інші, навпаки, намагаються абстрагуватися. “Багато хто каже: що тут може статися?” Така легковажність її вражає.
Але Відьмі своє робити. Зараз вона готується до 41-ї поїздки в Україну. Бо це – не чужа війна. Про яку потім вона знову розповідатиме тим німецьким друзям, які в неї лишилися.
Фото – Валерія Семенюк/Amal News та з особистого архіву Силь
