В рамках Amal on Tour RheinMain наші редактори завітали до Бінгена, де зустрілися з вимушеними емігрантами з різних країн. Вони розповіли нам, як опинилися в цьому регіоні і як склалося там їхнє життя.
Дві українки Юлія та Вікторія познайомилися вже у Німеччині, куди доля змусила їх переїхати через війну в рідних містах. Без знання німецької мови, місцевого менталітету і правил, з маленькими дітьми на руках, їм довелося починати життя з самого початку. Обидві боялися, що не зможуть знайти себе у маленьких німецьких містечках, після активного і насиченого життя в Україні. Однак, їм дуже повезло: з першого дня їм мало не всім містом допомагають небайдужі люди.
ПОЧАТОК ІСТОРІЇ
Обидві дівчини ніколи не планували жити там, де вони живуть зараз. Історія Юлії з міста Зміїв (неподалік від Харкова), то взагалі збіг обставин. Жахливі події війни об’єднали її у березні 2022 року з двома іншими родинами. Разом вони вирішили, що спробують вивезти дітей у безпечне місце. Вибір пав на Німеччину. Однак, там ніхто з них не мав ані родичів, ані знайомих. Тому вони наважилися написати прохання про допомогу в одній з груп фейсбука (*від початку повномасштабної війни в Україні у соцмережах майже одразу з’явилися групи допомоги з різних країн). Вони вірили, що цей виїзд “на два, три місяці максимум, допоки закінчаться обстріли і війна”, тому яке саме місто в Німеччині це буде, не мало значення. Єдине прохання було, по можливості знайти для них спільний прихисток, адже чоловіки лишалися в Україні, а жінки були з маленькими дітьми і могли би допомагати одна одній. Їм пощастило: майже одразу відгукнувся волонтер – українець, який вже давно проживає у Німеччині. Дивом він знайшов неподалік Бінгена будинок, що належав міській громаді, на той момент пустував і міг прихистити дев’ять осіб. Саме стільки їх і було. Отже, покидавши в дві машини лише найважливіше, на свій страх та ризик, під час страшних обстрілів і тотальної невизначеності, вони рушили у Вальдальгесхайм, про який раніше ніколи не чули. Однак вже через місяць Юлія разом з двома синами (5 і 9 років) переїхала до будинку німецької родини. Там вона прожила рік, після чого змогла знайти вже окреме житло.
А ось Вікторія мала змогу і раніше опинитися в цьому регіоні, адже саме тут, в Генхаймі, вже давно проживає її батько з дружиною. Однак Вікторія була задоволена своїм життям у Вінниці і ніколи не думала про переїзд до Німеччини. І навіть у 2022 році вона виїхала лише заради двох синів, і, як вона теж була тоді певна “лише на декілька тижнів, пересидимо трошки у родичів”. Лишатися надовго наміру не було: Вінниця – активне, сучасне місто, а Генхайм – майже село, де громадський транспорт курсує дуже рідко і школа знаходиться в іншому селі. Однак війна в Україні, на жаль, тривала. Тому через п’ять місяців життя з родиною батька Вікторія все ж таки вирішила шукати окремо житло і школу для синів.
Вальдальгесхайм/ Фото – особистий архів героїні
АДАПТАЦІЯ ТА ВСЕ З «НУЛЯ»
То був важкий період для всіх вимушених переселенців: перші місяці повномасштабної війни ніхто не знав, як себе поводити, куди себе подіти, що думати, що казати і взагалі, як жити, коли людей і дітей просто масово вбивають в твоїй рідній країні… Тоді не думалося ні про яке майбутнє, був лише один день, який потрібно було прожити. І, головне, щоб діти були у безпеці. Тож Юлія і Вікторія,аби не сидіти склавши руки, почали відвідувати курси німецької, де і познайомилися. Кожного дня, по чотири години з новою граматикою і словами. А ось діти опанували мову досить швидко, особливо менші: після півроку у садочку тести показали, що їхній рівень знання німецької відповідає тому, аби навчатися у звичайному класі разом із місцевими дітьми.
Юлія дуже пишається своїми синами і каже, що саме в такі моменти розуміє, для чого вона тут і що є сенсом її життя – це її діти та їхні посмішки. Бачити, що у них є можливості і вони постійно чимось зайняті. До того ж, у Вальдальгесхаймі дуже чисто, красиво і безпечно для дітей.
Діти щасливі займатися футболом разом із місцевими/ Фото – особистий архів героїні
“Моїм синам дуже подобається гра у футбол. На Батьківщині ми мали змогу майже щодня відвідувати тренування у футбольній школі. Тому ми пішли до місцевого спортивного клубу і спитали, чи можуть вони надати можливість хлопчикам займатися футболом з ще тоді низьким рівнем мови. Нам дали згоду! Діти були щасливі займатися улюбленою справою і це дуже посприяло швидкій інтеграції та допомогло їм на початковому етапі вивчити мову. До того ж мій старший син почав займатися настільним тенісом і теж з низьким рівнем німецької, однак його гарно прийняли як тренери, так і інші діти. Взагалі, я приємно вражена тим, як нам допомагають місцеві”, – розповідає Юлія.
Вікторія погоджується. Каже, що дітям неважливо, що місто, в якому вони живуть, маленьке. Їм важливо мати маму і друзів поруч, а також займатися тим, чим подобається. Генхайм дав їм таку можливість. І навіть відстані вже не є проблемою: усюди їздять або на велосипеді, або на самокаті. А до школи довозить “батьківське таксі”: хтось із батьків з машиною по черзі розвозить дітей з декількох сімей. Головне, що подобається дітям у німецькій школі, – це стосунки між вчителями і школярами: дружні, спокійні, на одному рівні.
Втім дівчата зауважують, що, скоріше за все, у великому місті їм би так не повезло: адже там більше людей, а відтак більше бажаючих на місто у школі, в гуртки інтересів, аренду навіть крихітного житла тощо. До того ж, рівень хаосу у великому інтернаціональному місті теж набагато вищий: постійні затримки поїздів, “шумахери” на скутерах, багато тижневі черги до лікарі демонстрації та мітинги, асоціальні групи людей і навіть продаж наркотиків – все це, як не крути, є ознакою мегаполісів Заходу. І коли ти не знаєш мови та міста все перевертається на величезну проблему. В маленькому ж містечку люди знають один одного і намагаються допомагати.
Юлія та Вікторія у Бінгені під час зустрічі з редакторкою Амаль / Фото – Parwiz Rahimi
ЛЮДИНІ ПОТРІБНА ЛЮДИНА
Юлія і досі спілкується з німецькою родиною, в якій жила. Вони запрошують один одного на вечері, практикують німецьку, знайомляться з культурою своїх країн.
Одного разу у Вальдальгесхаймі влаштували “День відкритих дверей мистецтва”. Був надрукований невеликий буклет з мапою, на якій були відзначені будинки, куди можна зайти і ознайомитися з мистецтвом. Тобто люди показували ті речі мистецтва, які в них є: живопис, скульптури, книги тощо. Німкеня, у якої жила Юля, зізналася, що хотіла б наступного року зробити у себе на подвір’ї виставку, присвячену Україні, адже це культура, яка має багато цікавих мистецьких цінностей.
“Спочатку було дуже важко призвичаїтися до німецького планування. Тут усюди – терміни наперед. Однак я спробувала подивитися на це з іншої сторони і зараз навіть подобається такий підхід до життя. Те, що вони намагаються не просто планувати, але й дотримуватися цього плану, не відкладати і не лінуватися, – ділиться Вікторія. – Жінка мого батька – німкеня. У них прийнято в родині снідати та вечеряти разом, всі одночасно сідають за стіл і разом встають. Це було незвично, ніяково, але зараз я розумію, що такі речі – це частина сімейної традиції, історії, часу, проведеного разом. Тому в цьому є вагомий сенс”.
У Вікторії в містечку дуже тихо: молоді майже немає. Українців в цій частині регіону також мало, майже всі знають один одного. Зустрічаються, пригощають одне одного українськими стравами, зберігають свій рідний культурний код.
А Юля почала відвідувати місцевий співочий колектив, чого раніше не робила в Україні. Як хоббі. Співає німецькою та англійською. Окрім неї в цьому гуртку ще дві українки. Спів допомагає їм відволіктися, зняти стрес і на деякий час сповільнитися.
Вид на Бінген з Рюдесгаймі/Фото – Tamriko Sholi
А як щодо ритму великого міста: невже дівчата не сумують за ним? Обидві кажуть, що раптом зрозуміли: на це немає часу і навіть бажання, адже тепер зовсім інші пріоритети. Потрібно забезпечити гідне життя дітям, допомагати рідній країні, працювати. І якщо раптом захочеться відчути більш активну швидкість – то завжди можна заїхати на один день в Майнц, Франкфурт або Кобленц. Півгодини-година і ти вже у “великому ритмі”.
ПЕРСПЕКТИВИ: АБИ БУЛО БАЖАННЯ, А РОБОТА ЗАВЖДИ Є
А чи можливо знайти роботу у таких маленьких німецьких містечках? Юлія розповідає, що тут багато маленьких приватних підприємств. Наприклад, послуги ремонту, юридичні послуги, будівництво, медичні праксиси, переклади, перукарні, магазини тощо. Однак це, звичайно, не для
тих, хто має великі кар’єрні амбіції. А ще поруч є університет в Майнці, а там – велика інфраструктура для студентів і молодих сімей. Так, доведеться кожного дня їхати на роботу у сусіднє місто, однак то не найбільша проблема. Головне мати бажання та мотивацію. Однак спочатку – визнання диплому і вивчення німецької мови. Це складно, особливо коли тобі вже не двадцять років і за плечима роки зовсім іншого професійного і життєвого досвіду. Однак і це можливо. Все можливо, якщо кожного дня робити хоча б один крок вперед.
Звичайно, іноді опускаються руки і дратує геть усе: тутешні закони, локальна музика, їжа, мова і свій статус “з нуля”. Хочеться озирнутися, а навколо раптом все знайоме, своє, рідне. Однак зривати дітей зі школи посеред навчання якось неправильно, егоїстично і ситуація в Харкові досі нестабільна. Тож обидві знову і знову обирають жити сьогоднішнім днем, робити маленькі кроки і головне – бути вдячними за все, що мають прямо зараз. Бо як складеться завтра – невідомо.
“Неважливо, скільки ми тут врешті проживемо, це все одно для нас колосальний, важливий досвід на все життя, – розповідає Юлія. – Ми ніколи собі такого не планували і не загадували. Однак життя – то найцінніший скарб. І не так вже важливо, де ти живеш,- у великому чи маленькому містечку. Головне, що ти живеш”.
*
Тим часом є і ті українці, які після року перебування у Німеччині вирішили повернутися до України. Історію вимушеної еміграції та повернення до Києва Наргіс разом з донькою читайте за посиланням: “Чому після року в Німеччині я вирішила повернутися. Історія українки”
