Бути емігрантом – важко. Вимушеним емігрантом – ще тужче. А якщо при цьому ще й опинитися разом з маленькими дітьми у маленькому іноземному містечку без знання мови і де ніколи не були раніше? Редакторка Амаль, Тамріко Шолі, поспілкувалася з українцями, які наразі через війну проживають у невеличкому Бремергафені.
УКРАЇНЦІ У МАЛЕНЬКИХ МІСТАХ НІМЕЧЧИНИ
Ми зустрілися у Кафе для міжнародних зустрічей, що є ініціативою Євангелічно-лютеранської церкви Кройцкірхе (Evangelische-Lutherische Kreuzkirche Bremerhaven). Зустрічі відбуваються щосереди з 16:00 до 18:00 та щосуботи з 10:00 до 12:00. Тут можна випити каву та віднайти нових друзів, почати вивчати німецьку, брати участь в мистецьких заходах або отримати консультацію з побутових чи робочих питань. Бути релігійною особою при цьому не потрібно: організатори міжнародного кафе допомагають всім , хто цього потребує, незалежно від віросповідання та національності.
Більшість українців, з якими мені вдалося поспілкуватися під час відвідування Кафе, опинилися у Бремергафені через наявність тут родичів. Інші – через направлення з розподільчого табору. Однак і ті, й інші у цьому містечку вперше: вулиця, мова, уклад життя, традиції, закони – все це для них абсолютно нове, тому доводиться починати з самого початку, навіть маючи тут родичів.
Особисто я жила як у великих, так і у маленьких містах. В моєму житті був і зовсім маленький Руставі (Грузія), і провінційний Луганськ (Україна), і величний мегаполіс-Київ (Україна), і багатий на історію затишний Вісбаден (Німеччина), і багатоповерховий, надсучасний Франкфурт, з найбільшою кількістю хмарочосів у Німеччині та який є фінансовим центром країни. Мене завжди тягнуло до ширших, швидкіших за ритмом міст: адже там більше проєктів, можливостей, нових знайомих та івентів. Тому перше питання, яке є поставила українцям у Бремергафені було наступним: чи комфортно їм наразі в цьому маленькому містечку? Адже Україна набагато активніша за швидкістю життя, ніж Німеччина, і ця різниця є дуже відчутною. Відповідь мене здивувала.
ЖИТТЯ У БРЕМЕРГАФЕНІ
Мирослава, мама трьох дітей, приїхала з Вінниці саме до Бремергафена, тому що тут проживає родина брата її чоловіка. Попри це, для Мирослави це перший візит до цього містечка. Вона зазначає, що Вінниця набагато активніша за Бремергафен, особливо останні роки, однак, виявилося, що життя у маленькому містечку може мати свої переваги. По-перше, це екологія. Тут усюди можна побачити тварин та птахів: а це вагома ознака екологічної безпеки, адже вони, на відміну від людей, набагато тонше це відчувають. А якщо казати конкретно про Бремергафен, то дуже вагомим екологічним фактором є те, що це – портове містечко. Вихід до моря тут є дуже особливою відзнакою: повітря можна відчути навіть на смак. І я особисто можу з цим погодитися, хоча була у Бремергафені лише два дні: цього вистачило, аби порівняти якість повітря не на користь Франкфурту, де я наразі живу. До слів Мирослави одразу приєднуються інші: дехто розповідає, що у дитини з проблемами дихання значно покращилося здоров’я, дехто постарше за віком стверджує, що у тілі відчувається менше болю, з’явилася сила ходити пішки на більш довгі дистанції.
До речі, про дистанції. Діана, подруга Мирослави, яку вона вперше зустріла саме в цьому Кафе, хоча обидві з Вінниці, відмічає ще одну перевагу життя у маленькому містечку: тут майже усюди можна дістатися пішки, навіть з дитиною. І це перетворюється неначе на окремий вид дозвілля: адже пішки можна побачити багато цікавих будинків, скверів, парків тощо. А якщо шлях полягає недалеко від набережної – то ще й почути чайок.
Діана, Мирослава та Лілія
А ЯК ЩОДО ЛЮДЕЙ?
Існує думка, що у маленьких німецьких містечках більше снобізму. Мовляв, тут більш закриті суспільства, члени якого знають одне-одного вже декілька поколінь, та ті самі німці, які зневажливо дивляться на тебе, якщо ти не розмовляєш німецькою мовою. Українці, з якими я поспілкувалася у Кафе, відзначають, що особисто вони з расизмом або зневагою не стикалися. Лілія з Івано-Франківська, яка приїхала сюди з донькою і двома онуками, розповідає: “Коли вдалося знайти житло, ми чи не вперший день почули стук у двері. Відкрили – нікого не було, лише кошик з хлібом. Як виявилося пізніше, то давня традиція мешканців цього будинку: якщо в’їжджають новенькі, їм дарують подібний кошик, як побажання того, аби голод та незгоди ніколи не торкнулися їхньої родини”.
Окремою наснагою та опорою для вимушених переселенців у Бремергафені є приватні ініціативи, які влаштовують спеціально на підтримку України. Наприклад, благодійні ярмарки або мітинги. Під час цих заходів важливо не тільки те, що українці за кордоном ґартуються та зміцнюють свою національну самоідентифікацію, але й те, що німці та громадяни Німеччини більше дізнаються про українську культуру, ментальність та розуміють, чому потрібно допомагати Україні відстояти свою незалежність від РФ.
Всі автобуси у Бремергафені курсують з невеликими стягами України на даху
АЛЕ Ж НЕДОЛІКИ ТЕЖ Є?
Однак недоліки життя у маленьких містах теж існують.
Перш за все, в галузі медичної системи. Навіть у великих містах є проблема запису до лікарів, а у маленьких – то й годі казати. Отримати тéрмін, то цілий квест. Доводиться чекати, довіряти місцевій системі або паралельно звертатися онлайн до спеціалістів з України (якщо на руках є аналізи і подібне звернення має сенс).
Проблема пошуку роботи теж існує. Перш за все, через відсутність знання німецької. Мирослава зазначає, що особисто їй німецька “зайшла”, однак аби вивчити її з нуля до рівня спілкування в офісі, потрібно не менше 2-3 років.
Попри це українці не впадають у відчай. Кажуть, що навіть тут, у маленькому містечку, можна знайти роботу. Перед усім у сфері освіти, у готелях, при закладах будинків для пенсіонерів та у медичній сфері. Втім, це – українці. Тому я зовсім не здивована їхньою активною позицією. Українці звикли наполегливо працювати і сподіватися лише на себе, тому у будь-яких обставинах, навіть за кордоном, намагаються якнайшвидше стати на ноги та самостійно себе забезпечувати.
Німецький еміграційний центр у Бремергафені
А ЯК ЩОДО УКРАЇНИ ТА ПОВЕРНЕННЯ?
Попри все – туга за домом надзвичайно сильна. Всі вимушені емігранти мріють про повернення додому, особливо ті, кому вже за 55+. Так, більшість з них виїхали з України після початку повномасштабного наступу через дітей. Натомість зараз певні: як тільки ситуація стане більш зрозумілою не тільки в Україні, але й щодо перспектив у Німеччині, то самі повернуться, а діти най вирішують самі (якщо будуть вже у достатньому для цього віці). Однак попри все, скільки б не довелося прожити у Німеччині, дітей виховують у традиціях України. Дівчата, з якими я спілкувалася, радо показують мені жовто-блакитні стяги, розвішані вдома, відео, де співають українських пісень, як розповідають дітям, чому потрібно влаштовувати заходи на підтримку України та робити донати.
І я погоджуюсь з цим, тому що життя непередбачуване. Сьогодні тут, завтра там. Однак своє коріння треба пам’ятати.
Найбільше питання в тому, чому ми навчимося під час вимушеного перебування за кордоном, як представимо свою країну тут і що саме привеземо із собою. І в цьому – велика відповідальність кожного з нас.
*
Детальніше про те, чому редакція Амаль радить відвідати Бремегафен, читайте тут: Амаль у Дорозі або чому потрібно відвідати Бремегафен?
#АмальуДорозі #AmalOnTour
Фото – Amal Frankfurt Ukraine/Tamriko Sholi
