“4 травня 1945 року я була звільнена з табору Гункірхен в Австрії. Можна припустити, що для мене цей день є святом. Я мушу радіти з тому, що вижила. І в певному сенсі я відчуваю це почуття. Але також цей день нагадує мені про те, що прийшло зі мною разом із порятунком.
За рік до Аушвіцу
Мені довелося заново вчитися писати, згадувати, як користуватися ножем та виделкою, як бути «нормальним» членом суспільства. Я щодня чекала, що знову побачу батьків, я плекала надію, що зустрінуся зі своїм першим коханням, Еріком. Я постійно бачила жахіття у своїх снах.
Аушвіц. Фото Larah Vidotto/Pixabay
Незабаром після звільнення я глибоко задумалася про те, щоб піти з життя, коли усвідомила, що мої батьки дійсно не повернуться. Я оплакувала втрату своєї юності, адже я ніколи не зможу зазнати того блаженства та безтурботності, з якими зазвичай живе дівчина-підліток. До того ж я зрозуміла, що ніколи не стану професійною танцівницею чи гімнасткою, бо есесовець зламав мені спину.
То що зберегло мені життя, повернувши мене з того краю?
З чоловіком і першою дитиною
Цікавість. Я виявила, що розмірковую про майбутнє. І хоча моє горе і розпач були майже нестерпними, цікавість, яку я відчувала, була все ж сильнішою. Так я почала шлях до того, щоб знов стати повноцінною людиною.
Отже, я зрозуміла, що сила цікавості є тим інструментом, який всі ми можемо використати, аби рухатися вперед. Відкривати, яке майбутнє ще може статися з нами попереду, які ще можливості чекають на нас.
Правда в тому, що разом зі свободою завжди приходить відповідальність. Відповідальність за те, щоб прийняти усе те, що сталося. Вибачити собі те, що я вижила, а мама – ні. Усвідомити і прийняти втрату своєї наївності. Я дуже серйозно ставлюся до відповідальності у своєму житті, і, можливо, ця якість разом із допитливістю допомогла мені стати тим, ким ви бачите мене сьогодні.
З дітьми, внуками та правнуками
Як я люблю всім говорити, я розповідаю свою історію не для того, щоб ви відчули жалість. Я роблю це для того, щоб ви подивилися на те, що сталося зі мною, і сказали: «Якщо вона змогла так, значить, зможу і я!» (с) др.Едіт Егер
*
Цей текст написала та опублікувала на своїй сторінці в фб Едіт Егер, авторка бестселерів книг «Вибір» та «Дар». В 16 років вона потрапила до концтабору Аушвіц. Едіт та двом її сестрам вдалося вижити. Разом вони побудували зовсім нове життя. Едіт народила трьох дітей, а сьогодні є щасливою бабусею та прабабусею. У 42 роки Едіт отримала науковий ступінь по психології, а через декілька років – магістерський ступінь та ступінь доктора клінічної психології. Свою першу книгу “Вибір” вона написала у віці 90 років, а другу “Дар” – у 93.
З сестрами
На інтерв’ю з Опрою Уінфрі
Сьогодні др. Едіт Егер 95 років, вона живе досить активним життям у Сан-Дієго (США): дає інтерв’ю, за допомогою онука публікує записи в соцмережах та регулярно зустрічається з великою родиною на свята. А ще — планує написати нову книгу.
З правнуком
З донькою та онукою
“Мої діти, онуки та правнуки — це моя помста Гітлеру” — написала в одній зі своїх книг Едіт. І вона має рацію: продовжувати жити життя — то найсильніша зброя проти злочинців та горя. То є сила, на якій тримається цей світ.
Фото – з офіційної сторінки Едіт Егер
Переклад допису Едіт Егер з її сторінки: Тамріко Шолі
