Я живу у Франкфурті від сезону Пасхальних яєць і кроликів. Коли 27 лютого ми з дочкою через війну в Україні приїхали в місто, його краса і атмосфера затишних родинних свят попереду не викликали інших емоцій, окрім розпачу. Тепер ми живемо тут уже понад 10 місяців і промайнуло Різдво. Відтоді моє життя у Франкфурті нагадує мені Адвент календар. Як би не було складно через новини про втрати на війні й обстріли міст, як би не виснажували незвичні бюрократичні навали – а інколи здається, що вони накочуються як сніжний ком – я знаю, що є дверцята, за якими на мене чекає дарунок.
Нам надзвичайно щастило зустрічати відкритих, гостинних і щирих людей – франкфуртців. Ми жили в їхніх домівках, іноді пліч-о-пліч із ними й вбирали знання про місто, людей, традиції та звичаї. А іноді – самі, приміряючи на себе різні стилі життя в різних районах міста: Галлус, Дорнбуш, Заксенхаузен, Борнхайм, Вайзер-штайн, Оберурзель, Гінхайм. Хтось із них мав міграційне минуле, а хтось був німцем стільки, скільки пам’ятає свій родовід.
І за цей час ми заприятелювали з багатьма українцями: також біженцями від війни й тими, хто оселився у Німеччині ще до її початку. Ми знайомилися на антивоєнних мітингах, у центрах гуманітарної допомоги, на заходах від організацій, що сприяють інтеграції біженців у німецьке суспільство. Ми стояли разом у чергах до Соціаламту, а тепер перетинаємося в Джобцентрі, разом ламаємо голову над заповненням чергових бланків, розв’язанням незрозумілих юридичних питань, вирішенням шкільних казусів, пошуком дитячих танців, гуртків чи уважних лікарів.
Як на мене, Франкфурт має дві паралельні реальності. Одна частина – хмарочоси банків, аудиторських компаній, фінансових установ. Відповідні атрибути і стиль життя. Інша – та, в якій людям складно орендувати житло, бо на ринку нерухомості вони конкурують з пред’явниками безстрокових контрактів на роботу і довідок про дохід домогосподарства в районі €4 тис. і вище. Мені боляче чути, коли жінки-емігрантки з Італії, Франції, Чехії згадують, як переживали часи, коли не було за що купити їжу і чим заплатити за житло, а на руках були маленькі діти.
Тож життя у Франкфурті – таке, як і скрізь. Під лежачий камінь вода не тече. І все ж таки мені здається, тут багато можливостей займатися тим, що тобі цікаво: здобувати освіту, працювати, подорожувати, допомагати. Люди дуже відкриті і не засмічують собі голову тим, на що не варто витрачати ані час, ані увагу, коли їх і без того бракує: зовнішніми ефектами чи намаганням бути тим, ким ти насправді не є.
Дехто з українців не знає, скільки пробуде у Німеччині, що на них чекає після війни. Але в будь-якому разі важливо цей час не змарнувати. Життя пропонує безліч можливостей: бути волонтером, інтегруватися у ринок праці, вивчити мову, подорожувати навіть якщо й не далеко, об’єднуватися задля спільної мети, отримувати стипендії, відкривати підприємницькі проєкти. Для цього просто потрібно бути обізнаним про те, що відбувається навколо, визначити напрямок руху і знати, який крок зробити наступним. Для цього в Гессені все є.
Потрібно просто приділяти інформації увагу і дізнаватися. Саме такі публікації, які допомагають біженцям з України бути обізнаним у навколишньому житті й підтримувати внутрішній ресурс, я маю намір писати в “Амаль Франкфурт”. І ще: традиційно ЗМІ мають можливість посилювати звучання, надавати голос тим, кого соціум з тих чи інших причин не чує або не хоче чути. Ми з читачами є партнерами у тому, щоб теми, актуальні для української спільноти, звучали на повну.
