Олеся Колiсник працює помічницею адвоката юридичній фірмі, виховує сина та волонтерить – підтримує українських поранених у берлінських шпиталях. А ще – веде власний маленький бізнес: закохана у кераміку, вона замовляє в Україні вироби сімейних майстерень та продає її у Німеччині через інтернет.
“Тепер ви – наша родина”
Олеся Колісник готується до Великодня. “Саме зараз опара на паску підходить”, – розповідає жінка, роблячи ковток кави, що вже трохи охолола. Ми сидимо у маленькому Sips coffe у Шарлоттенбурзі. – Понесу на свято своїм сусідам-німцям, у яких ми винаймаємо квартиру. Малий сказав – намалює малюнок. Подаруємо їм ще косівську кераміку і крашанки”.
Берлінська історія 36-річної юристки з Вишгорода, що у Київській області, схожа на ланцюжок, кожне кільце якого – дивовижне везіння. Не знаючи, що її дитина має особливі потреби і кожний день для крихітної родини – як на вулкані, може здатися, що життя Олесі йде за заздалегідь затвердженим планом.
“Мали поїхати, бо всі наші лікарі, від яких залежало здоров’я мого малюка, теж виїхали. Квартиру у Берліні допомогли знайти знайомі, але люди, які нам її здали, стали нашою родиною, – згадує жінка й не може приховати ніжної посмішки. – Вони так і сказали: “Ви завжди можете на нас розраховувати, бо ви тепер – наша родина”. І хоч мама дворічного Луки й самотужки намагалася розібратися з місцевою бюрократією, нові друзі завжди були поруч. “Тільки згодом, дізнавшись яка тут система, я зрозуміла, яких нереальних зусиль вони доклали: без документів і страховки домовилися про реабілітацію для сина! Вже за тиждень після приїзду до Берліна він отримав необхідну допомогу. Так і живимо однією родиною – тільки у сусідніх квартирах. І я знаю, що це рідні люди поряд, просто рідні”.
Два роки присвятила адаптації, вивченню мови та волонтерству. З групою українських та німецьких активісток відвідувала поранених у столичних шпиталях: спілкувалася, приносила смаколики, приводила Луку. Військові, які сумували за власними родинами, називали хлопчика Лучиком.
“Я мала більше вимог до роботодавця, ніж він до мене”
Коли відчула, що без роботи жити вже не сила – звернулася до бераторки, яка відправила жінку на тримісячні курси індивідуального коучингу. “Джобцентр надсилав мені пропозиції щодо прибирання на автостоянці, – знизує плечима Олеся. – Я розуміла, що юристкою у Німеччині працювати не зможу, тож шукала місце секретарки хоча б. Але мій коуч зробив одну надважливу річ: надав мені впевненості: “Чого ти не віриш у себе? Повір! І що тобі буде, якщо ти подаватимеш резюме на вакансії, що відповідають твоїй освіті?”. Постійно підштовхував мене. Через місяць після чотирьох співбесід я знайшла роботу – попри те, що у мене до роботодавців було більше вимог, ніж у них до нового працівника: пів ставки, вільний графік, можливість працювати з дому. І на 09:00 я приходити не можу: маю сина на реабілітацію відвести, а потім – до садочка”.
Ось вже більш як рік Колісник працює помічницею адвоката у юридичній фірмі. Взяли з B2. Шеф став справжнім вчителем для новенької. Всьому навчали на ходу. Жодних претензій, недовіри чи сумнівів, дарма що викликом для Олесі була і фахова німецька, і спадкове право, і комп’ютерна система створення-обробки-обміну документами.
“Очі бояться – руки роблять”
Колісник не може згадати, коли саме виникла ідея зробити онлайн-магазин української кераміки. Але відкрити власну справу хотіла, щойно встане на ноги й матиме постійний дохід, який “закриє” страховку та найменші потреби.
Всім, хто хоче, але не наважується на підприємництво, радить записатися на безоплатні курси підприємництва для мігрантів. Справа не легка, але допомогу завжди можна знайти та розібратися самостійно теж. “Я уявляла у загальних рисах, як це – мати свій бізнес, але відповідного досвіду не мала. Курси допомогли зорієнтуватися. А от який банк обрати, який рахунок відкрити – це вже залежало від мене. Фірму зареєструвала онлайн-заявкою, але місяців п’ять чекала на податковий номер імпортера-платника ПДВ. Від реєстрації магазина української кераміки EthnoBude до перших продажів минуло пів року. “Очі бояться – руки роблять”, – переконана підприємниця.
Олеся закохана у кераміку. Ще до війни багато подорожуючи з чоловіком, збирала світом зразки автентичного посуду. Вдома у Вишгороді залишила велику колекцію. І стару українську кераміку, яка їй дуже дорога.
“Не було з ким передати до Берліна хоч мисочку, – згадує колекціонерка. – Чоловік – доброволець у ЗСУ, вдома – нікого. Тому вишукувала онлайн і таки купила у запорізьких виробників мисочку для куті. Вона особливо цінна, адже моя сім’я родом із Запорізької області. Моє рідне місто Пологи було в окупації й тамтешні гончарі – родина Нагурник – виїхали до Запоріжжя і відновили виробництво кераміки “Добра глина”. Не в тому обсязі, як раніше, але відновили. Запорізьку кераміку з білої глини я замовляю у них. А молочна вона тому, що має великий вміст каоліну”.
“Наші гончарі нереальні!”
У магазині EthoBude крім Запоріжжя представлені ще три регіони України. Сімейна гончарня “Покутська кераміка” – найбільший постачальник. “Вони – нереальні! – захопливо вигукує Олеся. – Попри все, розширюють виробництво, винаходять нові види й форми кераміки, експериментують з випалами та поливами, щоб забезпечити більшу зносостійкість. Працюють як в автентичних техніках, так і в сучасних. Плюс ведуть соціальні проєкти – підтримують у місті Городенка в Івано-Франківській області Вальдорфську ініціативу “Школа Покуття” і постійно донатять на ЗСУ”.
Косівські вироби замовляє у сім’ї Козак-Ділета з міста Косів, у майстрів, які зберігають традиції вже у п’ятому поколінні. Опішнянський посуд в EthoBude – від різних маленьких гончарень.
Для Колісник важливий не перепродаж, а збереження і поширення наших традицій, підтримка майстерень, які не можуть самотужки вийти на ринок ЄС. Перепон для них багато – і вірогідність не виконати замовлення в умовах постійних обстрілів, і складна податкова система та правила сертифікації.
Олеся взяла все на себе. “Посуд має відповідати нормам ЄС, а наші санітарні норми відрізняються від місцевих, – пояснює підприємниця. – У Німеччині я роблю окремий сертифікат якості. Партії перевіряють на вміст шкідливих матеріалів. Надто складно оформити писаний посуд, де є кілька фарб і кілька видів поливи. У лабораторіях досліджують кожну”.
Куманець у серванті
Колісник захоплюється кожною макітрою, горнятком та тарілкою. “Українська кераміка – не просто вироби з глини, – говорить жінка. – На одну чашку може піти три тижні роботи. Це велика наукова та інтелектуальна праця. А ще – це дім. Кілька клієнтів купували подарунки своїм бабусям, які живуть тут, у Берліні. Одна плакала над тим збанком – коли їхали з Івано-Франківщини, посуд, звісно, не брали. Ми не заплачемо, коли купимо тут тарілку, хоч б і фарфорову. А коли ми бачимо цю кераміку, бачимо свій дім. На великодньому ярмарку у Берліні, який відбувся у квітні в церкві на Грацер Плац, покупці згадували про свої скарби у сервантах. Зокрема куманці, з яких тільки пил змахували. Тоді вони здавалися зовсім неважливими. А тут це спогади з дитинства”.
Колісник хоче привезти до Німеччини майже забуту сокальську кераміку, яку саме зараз відроджують декілька родин на Івано-Франківщині, і чорнодимлений посуд, що дзвенить, немов кришталь. А ще – відвідати своїх партнерів, якими щиро захоплюється, на власні очі побачити їхнє гончарювання. Але коли зможе назавжди повернутися в Україну – не знає.
Сайт EthoBude тут, інстаграм тут.
Фото надані героїнею.
Олеся Колісник – читайте також:
Три роки у Німеччині: як вони нас змінили – інтерв’ю з психологинею.
“Ми можемо багато чого навчити німців” – як українка відкрила власний б’юті-салон у Берліні.
Літай! Як українка організувала групу флай-йоги в Берліні.
“Люди не знають своїх прав”. Українка консультує мігрантів щодо трудових відносин у Німеччині.
Українка у Франкфурті: “Власний бізнес в Німеччині – це не так складно і страшно, як про це кажуть”.
