На сцені театру Schauspiel Köln нині йде вистава “Making the Story. Українські фіксери на війні”. Головні герої п’єси – Артем, Костянтин і Марічка. Колись вони працювали в банках, були вчителями чи журналістами, а тепер допомагають іноземним журналістам висвітлювати війну в Україні.
Українські посередники шукають для закордонних медійників теми, отримують дозволи, перекладають, організовують поїздки до прифронтових регіонів, оцінюють рівень небезпеки.
Для збору інформації та знайомства з реальними героями група німецьких митців із незалежного театру Futur3 їздила в Україну. Артисти уже багато років співпрацюють з українською музиканткою та співачкою Мар’яною Садовською, яка також мешкає в Кьольні. Завдяки їй німецькі актори налагодили багато контактів з українськими колегами і неодноразово співпрацювали з театрами в Україні.
Мар’яна Садовська також залучена до Making the Story – вона написала музику та зіграла роль жінки, чию доньку зґвалтували і вбили російські солдати. “Ми отримуємо дуже гарні відгуки про цю виставу. Глядачі кажуть, що вона водночас і інформативна, і дуже зворушлива. Їх вражає, що це не історія з минулого – мова про те, що триває просто зараз, ще й так близько”, – розповіла Марʼяна “Амаль Берлін”. За її словами, надзвичайно важливо, щоб якомога більше німців побачили цей спектакль.
Художніми керівниками вистави стали Андре Ерлен та Штефан Г. Крафт, який також грає роль фіксера Артема. В інтерв’ю DW він згадує поїздку в Україну для знайомства з реальними фіксерами:
“Після поїздки до Києва ми всі були повністю перевантажені емоціями. Одна з колег, яка супроводжувала нас, одразу захворіла. При цьому ми лише чули ці історії – не проживали їх самі, не бачили на власні очі. Найемоційнішим для мене був день у Бучі. Зараз там усе відновлено, більше не видно руйнувань. Але ми були в церкві, спілкувалися зі священниками, бачили могили та пам’ятник загиблим. Поговорили з чоловіком на вулиці, який розповів, що його мати застрелили росіяни. Він сам був поранений, а коли повернувся з лікарні, знайшов її мертвою у своєму будинку.
На наших мобільних телефонах були фотографії тієї самої вулиці, де три роки тому лежали тіла загиблих. Ми постійно перемикалися між екраном і реальністю – це було тут, це було там. Цей момент був неймовірно важким. Мені здавалося, що жах знаходиться зовсім поруч. Але, звісно, я нікого не втратив і не пережив цієї війни, як українці. Ми були лише свідками”.
За словами Штефана, найбільшим викликом було скоротити 200 сторінок інтерв’ю – троє людей працювали над цим майже два тижні.
Митець каже, що в Україні щоразу відчуває, “як набагато сучасніше, по-європейськи та демократичніше там мислять”, навіть попри війну. “Я познайомився з французькою журналісткою, яка зараз живе в Україні. Одного разу запитав її, чому вирішила залишитися там. Вона відповіла просто: “Ти ж знаєш українців”. Я сказав: “Так”. А вона додала: “Ось тому”, – розповів Штефан Г. Крафт.
Усі фото – Martin Rottenkolber/з сайту театру
