Власниця бренду одягу та аксесуарів з ручним розписом Folkpack Олександра Олійник залишила власну справу у Дніпрі та, щоб зберегти вагітність і маленьку донечку, у березні 2022 вирушила до Німеччини. А вже менш як за місяць відкрила свою першу виставку. За неповні три роки її роботи побачили у різних куточках Північного Рейн-Вестфалії. Жінка офіційно стала підприємницею та викладачкою художньої майстерності. Історією маленьких кроків, які змінюють світ на краще, мисткиня поділилася з “Амаль Берлін”.
“Роби, що можеш, і хай буде, що буде”
У Дніпрі Олександра Олійник вчилася на архітекторку та відвідувала заняття з образотворчого мистецтва. Згодом створила бренд одягу та аксесуарів з ручним розписом. Чимало часу пішло, аби знайти надійних партнерів, що в роботі зі шкірою – значний відсоток успіху. Протягом п’яти років Олександра успішно продавала свої вироби по всьому світу, зокрема через Etsy. Усе стало на паузу в лютому 2022-го. На той час жінка мала маленьку доньку та перебувала на третьому місяці вагітності.
“Я мусила зберегти малечу, – ділиться Олександра Олійник. – Тож порадившись з родиною, почала розглядати варіанти прихистку закордоном”. Далеко від Батьківщини їхати не хотілося, а серед пропозицій від іноземців в інтернеті запрошення від родини із Зендену у Північному Рейн-Вестфалії здалося найприйнятнішим. “Дуже хотілося у цей час отримати “відчуття дому”, бути у сім’ї, – згадує жінка. – Хоч якась імітація реального життя. І ми її отримали”.
Вже на п’ятий день у Німеччині вона купила фарби, пензлі та папір. А фермер, який прихистив родину, запропонував старенький мольберт своєї мами. “Менш як за місяць, у Великодні свята, тут, на фермі неподалік Мюнстеру, відкрилася перша благодійна виставка на потреби України, – розповідає художниця. – Я підготувала 25 маленьких акварельних робіт на тему Великодня – пейзажні замальовки, тварини – те, що тоді оточувало, допомагало врівноважити себе. І це могло реально допомогти іншим. Як кажуть: роби те, що можеш, і хай буде, що буде”.
Картини розкупили переважно місцеві мешканці. Виторг невеликий, але всі €250 передали на допомогу українцям. Цей, на перший погляд, скромний початок, неабияк надихнув Олександру.
Малювати і вчитися, щоб допомагати
“Українці, які живуть навколо Мюнстера, на той час дуже гуртувалися, – згадує Олійник. – Одразу йшли знайомитися, щойно дізнавалися про сусідів-земляків. Усі, кого я зустрічала, прагнули допомагати Батьківщині. Так і з’явилася ідея провести фестиваль української культури на фермі, де ми на той момент жили”. Вже за два місяці відбувся потужний захід. Традиційна українська кухня, майстеркласи, пісні – було усе, що нагадувало українцям про втрачений дім, підтримувало й згуртовувало. У Мюнстері мисткиня знайшла фірму, яка робить якісний друк на одязі й не надто дорого. Тож представила на фестивалі футболки з власним принтом – руки, що тримають соняхи, калину та колоски пшениці.
Народження другої доньки забрало всю увагу, але за рік Олександра відкрила першу велику персональну виставку картин у Зендені. Згодом жінка орендувала власне житло в околицях Мюнстера та зареєструвала свою мистецьку діяльність, щоб викладати живопис офіційно. Оформити дозвіл нескладно, важче було чекати на кожному етапі реєстрації, адже – як й більшість бюрократичних процесів у Німеччині – все відбувалося дуже повільно. “Це, як мистецтво маленьких кроків”, – посміхається підприємниця.
Зараз Олександра Олійник проводить індивідуальні заняття з живопису та розширює власні горизонти – проходить навчальний курс з арттерапії. “Я знайомлю учнів з різними техніками, разом шукаємо індивідуальний стиль, – пояснює викладачка. – Проте я знаю, що фарби, мазки та лінії здатні лікувати та проявляти людину, навіть якщо вона ніколи до цього не брала пензлика до рук. Це вже не зовсім про мистецтво. Це вже про його терапевтичний ефект”. Мені здається, що тут я теж зможу бути корисною”.
(Картина Олександри Олійник “Тато повернувся”)
Шукати своїх і ставати своїм для когось
За неповні три роки роботи Олександри побачили у Мюнстері, Кельні, Ліверкузені, Білефельді, Бонні, Вупперталі, Ганновері та Касселі. За плечима – десятки воркшопів, майстер-класів, індивідуальних уроків і співучасть в організації найрізноманітніших артпроєктів. Олександра бере участь у мистецькій спілці UARTIST 83, що гуртує українських митців по всьому світу. А ще вона є співзасновницею спільноти “Ефект метелика” – ініціативи шести мисткинь з України, які знайшли прихисток в Німеччині.
(Учасниці проєкту “Ефект метелика” Дарія, Наталія, Олександра, Ірина та Марина. Фото – зі сторінки спільноти в інстаграмі)
Активістки влаштовують у Північному Рейн-Вестфалії виставки, майстеркласи, концерти, читання, а також мистецькі заходи на підтримку України, як то перформанс на головній площі Кельну до другої річниці повномасштабного вторгнення. “Мовою живопису ми хочемо говорити про найважливіші процеси, які запустила війна в Україні, – йдеться на сайті проєкту. – Про те, що навіть найменші дії кожного з нас спричиняють глобальні зміни у світі. І щоб наблизити довгоочікуваний мир, таких кроків кожного з нас має бути більше”.
На сайті мистецької спільноти кожен може розповісти про власний “Ефект метелика” та почитати історії інших українців у Німеччині, а ще – записатися на зустріч із мотиваційними спікерами, психологами та бізнес-тренерами.
“Секрет успіху будь-чого – це люди, – переконана Олександра Олійник. – Ті, хто надихають, підтримують, допомагають. З перших днів у Німеччині я ходила на різні заходи, які організовували в підтримку України. Це давало відчуття потрібності, причетності та розширювало коло знайомих з однаковими цінностями. На щастя – у цьому колі не лише українці. Треба шукати своїх та ставати своїм для когось”.
Інстаграм Олександри Олійник тут.
Текст – Наталія Іващенко, журналістка у Мюнстері.
Всі фото надані героїнею.
Олександра Олійник – читайте також:
Клуб українських сеньйорів у Німеччині: старі – це не про них.
Рятівне коло: як українки у Штутгарті допомагають одна одній, танцюючи.
Українка у Франкфурті: “Власний бізнес в Німеччині – це не так складно і страшно, як про це кажуть”.
На роботу на 7 день після прибуття: Ірина Вербівська консультує біженців біля Штутгарта.
