В інтернеті не знайдеш оголошень щодо набору до танцювальної студії Salamaleque Dance Company, що у Штутгарті. Вона – не для всіх. У її складі – ті, хто пережив травматичний досвід втечі від війни чи переслідувань на батьківщині. Ті, кому життєво необхідна психологічна підтримка та розуміння.
Група невелика. Зазвичай на заняття приходить до 20 осіб. Зараз переважна більшість – це українки, які знайшли прихисток у Німеччині після початку війни Росії в Україні. Але відтоді, як у 2000 році відкрили студію, тут були люди звідусіль. Учасниця колективу Леа, викладачка театрального мистецтва у Штутгарті, говорить, що склад Salamaleque віддзеркалює всі кризи, що сталися останніми десятиліттями у світі. Всі вони, люди з Німеччини, Туреччини, Бразилії, Греції, України, переживають у танцювальній залі особливий досвід. За словами Леа, це і спілкування у культурному розмаїтті, і дружба, і психологічна допомога: “Після цих зустрічей ми всі почуваємося значно краще”.
Хайді Резе: “Тут немає місця конкуренції”
24 роки тому Salamaleque придумала спеціалістка з танцювальної терапії, танцівниця та продюсерка Хайді Резе (Heidi Rehse). Вона – фахівчиня з психологічної реабілітації з подолання травми та співробітниця StuQgart, що входить до мережі благодійних організацій Diakonie Deutschland. У Євангелістському офісі для біженців (Evangelischen Asylbüro) пані Резе постійно консультує шукачів притулку щодо подолання психологічних проблем та адаптації до нового життя в Німеччині. Декілька разів на тиждень вона також веде безоплатні заняття у танцювальній студії для біженців Salamaleque Dance Company, створює та продюсує вистави.
“Існує багато проєктів для біженців, – розповідає Хайді Резе, – і всі вони дуже гарні. Втім у багатьох із них до біженців ставляться, як до чужинців. У нашій групі все не так. Байдуже, хто і звідки. Мені подобається Юлія не тому, що вона з України, а тому, що я вважаю її чудовою людиною. Настя – надзвичайно життєлюбна. Ми всі тут рівні, і в цьому особливість Salamaleque. Ми однаково переживаємо і несемо відповідальність за те, що потім покажемо людям, тому я не буду спілкуватися з дівчатами з України якось інакше, ніж із танцівницями-німкенями. І у нас немає місця конкуренції. Я її ненавиджу!”
Пані Резе не вважає студію “своєю”. “Вона наша, – пояснює керівниця. – Ми разом вкладаємо у танець багато особистих переживань. Ось чому ми не хочемо бачити тут людей не нашого типу. Дарма що вони з Австрії, чи України, чи звідкись ще. Нам важливо творити з людьми, які нам подобаються. Це не заклад для психічно вразливих людей, просте ми відкриваємо одна одній багато потаємного. Якщо я бачу, що людина не розуміє нашого духу, ми відмовляємо їй”.
Історія Кетрін
19-річна Кетрін Бутікова завжди хотіла бути на сцені, танцювати або співати. Але в Україні такої можливості у дівчини не було. Непросте дитинство, смерть бабусі, потім мами, а за нею й тітки незадовго до війни, втеча з рідного Харкова, довга важка адаптація у Німеччині – все це призвело до того, що Кетрін вирішила звернутися до психологині. Та порадила знайти заняття до душі, і почувши про бажання танцювати, направила до студії Хайді Резе.
Заняття сучасними танцями повністю змінили настрій Кетрін. А підтримка Хайді та колег допомогла жити далі. “Ця студія – як терапія, – ділиться танцівниця. – І ми стали сім’єю. Я можу з легкістю сказати, що Хайді врятувала багато життів. У мене навіть сльози навертаються, коли я думаю про це. Вона дуже відкрита, і допомагає кожному усіма можливими засобами. І поза студією теж, у свій вільний час”.
За 1,5 року, які Кетрін займається у Salamaleque, вона точно зрозуміла, що буде актрисою. Але така професія вимагає відмінного володіння німецькою. І хоч дівчина майже самотужки опанувала мову до рівня В2, цього було замало. Хайді допомогала із запитами на можливу оплату курсів C1, шукала можливості та зв’язки для додаткового навчання акторству.
Крім участі у Salamaleque, Кетрін проходить акторську практику у штутгартському приватному театрі “Ательє”. Береться за будь-яку роботу, щоб зрозуміти як все влаштовано. Вона і актриса, і помічниця режисера, звукорежисера та освітлювача (називає це “сидіти на техніці”), буває і квитки на вході перевіряє, і допомагає у барі. У театрі теж багато можливостей для імпровізації та висловлення власних переживань, утім є те болюче, про що вона може говорити тільки з Хайді та дівчатами. Зокрема про маму.
“Я запропонувала Хайді проставити танцювально-театральний номер, у якому спробую розповісти про смерть моєї мами, – ділиться Кетрін. – Навіть у розмовах із психологинею, яку відвідую досі, я не можу поки що заглиблюватися в цю тему. Але Хайді сказала, що танець може допомогти, і в її практиці вже було щось подібне до мого випадку. Вона допоможе мені з хореографією, і ми зробимо це найближчим часом”.
Українки у Штутгарті: танці про біженство, закриті голоси… демократію
Власне, вистави Salamaleque – це не просто виплеск енергії. Це й історії про дуже складні проблеми сучасності: втрата коріння, важкість адаптації у новому середовищі, роль жінок у суспільстві. У грудні Salamaleque готує спектакль Locked up Screams про почуття, які люди пригнічують, не проживають і не випускають із себе. Дівчата танцюють навіть про демократію!
Роздуми та рефлексії про те, як особисті почуття та переживання впливають на інших людей і навіть на суспільство загалом – теж стають частиною терапії. Про це каже Марія, яка живе у Штутгарті з лютого 2024 року. “Я б не пережила втрату батька і розрив стосунків з коханим, як би не студія. Велика концентрація на сенсах, русі та тілі розраджують і допомагають. Я оживаю, стаю сильнішою, розкриваюся, бачу нові грані себе. І хоча раніше я дуже боялася сцени, зараз не можу дочекатися виступу”.
Перед розминкою дівчата сідають у коло, на холодну чисто вимиту підлогу танцювальної зали і розмовляють. Обговорюють особисті чутливі питання, жартують, діляться ідеями, які придумали для майбутніх номерів, вносять пропозиції для спектаклів. Тренуються близько двох годин, відпрацьовуючи кожний рух і емоцію. Втім жодного тиску немає. Якщо хтось потребує перепочинку, можна просто прийти на заняття, поговорити або послухати інших у колі довіри, а потім спостерігати за роботою товаришок. Цікаво, що Salamaleque не обмежується стінами зали. Дівчата подружилися і зустрічаються поза студією, щоб випити кави, погуляти разом або сходити в кінотеатр.
Катерина, яку війна вигнала з Донецька до Києва, а потім і до Штутгарта, і яка у 33 роки почала збирати своє життя зі шматочків наново, вважає, що без танцю це було б неможливо. Вона сказала у колі довіри: “Студія, дружба, те що нас об’єднує, атмосфера підтримки і те, як через тіло ми можемо пропрацювати наші переживання, – це той шматок щастя, без якого моє життя не буде таким повноцінним”.
Інстаграм Salamaleque тут.
Українки у Штутгарті: всі фото авторки.
