У Тетяни – три маленьких доньки, дві роботи та мініджоб. Лілія виховує двох підлітків, працює і навчається онлайн. Обидві живуть у містечку Узінген, що в пів сотні кілометрів від Франкфурта-на-Майні. Як шукачки прихистку з України адаптуються до німецьких реалій? Які плюси та мінуси життя в маленькому місті? Наскільки реально знайти тут роботу? Про це – в нашому репортажі з Узінгена.
Місто сприяє інтеграції
Узінген – типове німецьке містечко: охайне, зелене, із затишними будиночками, кафе та магазинами. Тут немає особливих туристичних принад, однак гірський ландшафт додає йому шарму. У місті живе близько 15 тис. людей, приблизно п’ята частина з них – це мігранти та біженці з різних країн. Раніше новоприбулим іноземцям допомагали освоїтися в Узінгені волонтери, а вісім років тому мерія створила для цього окрему службу. Відтоді мігрантами та біженцями в місті опікується фахівчиня з питань інтеграції Карін Мансурі.
“Я консультую з дуже широкого кола питань, від взаємодії з Ausländerbehörde, Jobcenter, Jugendamt до пошуку житла, лікарів, влаштування дітей до шкіл і садочків. Маю гарні зв’язки зі всіма спеціалізованими центрами та службами в окрузі Хохтаунус, тому направляю людей туди, де їм нададуть необхідну допомогу”, – розповідає фахівчиня.
Основне завдання Карін Мансурі – підтримувати мігрантів у працевлаштуванні та навчанні. В межах проєкту Start Hilfe вона допомагає шукати робочі місця, писати резюме та заявки, підбирати освітні програми. Фахівчиня тісно контактує з місцевими підприємствами, тому завжди в курсі, де потрібні працівники.
“Спочатку ідея була така: “Мігранти з Узінгена, компанії з Узінгена”. Але люди та роботодавці з сусідніх міст захотіли долучитися, і проєкт розширився. У нас досить багато місць, куди можна працевлаштувати людей залежно від їхніх побажань, мовного рівня та навичок. Компанії справді шукають робітників”, – зазначає Карін Мансурі.
Коли у 2022-му році до Узінгена почали прибувати біженці з України, у інтеграційної служби додалося роботи. Консультувати українців Карін Мансурі допомагає її колега Ольга Дітріх. Вона також з України, тож люди мають змогу отримати консультацію рідною мовою.
Історія Тетяни
Серед тих, хто скористався підтримкою фахівців з інтеграції, – Тетяна Давидова. Вона приїхала до Узінгена в лютому 2023-го з трьома доньками та чоловіком. Їхня родина інтернаціональна: Тетяна українка, чоловік – громадянин Китаю. На момент повномасштабного російського вторгнення вони мешкали в Дніпрі, мали там власний бізнес. Війна стала для Тетяни другим найбільшим у житті випробуванням: перед тим у жінки діагностували рак. Значну частину заощаджень сім’я витратила на те, щоб приборкати хворобу. Тетяні підібрали пожиттєву терапію – і це була одна з причин, чому жінка цілий рік не наважувалася виїхати з України.
“Я боялася, що за кордоном не зможу отримати необхідні ліки. Про батьківщину чоловіка – Китай – навіть не йшлося, бо там зовсім інша медична система, я не хотіла ризикувати. Тягнула з виїздом до останнього, поки не побачила, що “прильоти” по місту позначаються на психіці моїх дітей”, – згадує Тетяна.
Чоловік переконав її виїхати в Німеччину. Спочатку зупинилися у Франкфурті-на-Майні, однак місцеві ціни на оренду змусили шукати більш доступні варіанти житла. Так сім’я опинилася в Узінгені. “З оформленням, бюрократією нам допомогли фрау Мансурі та Ольга. Ми відчули велику підтримку з їхньої сторони, адже ти приїжджаєш і не знаєш, що робити, куди йти”, – зазначає Тетяна.
У Джобцентрі сім’ї відмовили у соціальних виплатах через наявність двох власних автівок. Невдовзі чоловік Тетяни повернувся в Китай, а вона стала шукати в Узінгені будь-яку роботу: сподівалася, що з вільною англійською та економічною освітою точно щось знайде. Однак перші спроби виявилися невдалими.
“Приходжу я на співбесіду в Teddi, їм повинен помічник. А мені кажуть: “Oh nein, nur Deutsch! Ви підучіть німецьку і тоді приходьте“. Або побачила я вакансію на кухні, так там теж: “Oh nein, mit Deutsch bitte!”. А якось привела я своїх дітей на теніс, бачу оголошення: потрібна людина, щоб підстригати газон. Що я, не впораюся? А мені знову кажуть, що потрібна німецька. Тобто це вже доходило до абсурду“, – розповідає Тетяна.
Зараз жінка має три роботи. Одну з них допомогли знайти фахівці з питань інтеграції: Тетяна влаштувалася на Vollzeit адміністраторкою до залу ігрових автоматів. Також вона працює на пів ставки прибиральницею в дитячому садочку. Ще має мініджоб: раз на два тижні прибирає офіс місцевої компанії. І потроху вчить німецьку – займається онлайн з репетиторкою з України.
“Коли отримуєш роботу, то відчуваєш, що ти вже контролюєш своє життя. Я не вважаю, що така праця – це не мій рівень. Я знаю, що це тимчасово. Іншого виходу зараз не маю. Я собі так сказала: Таню, якщо б у всесвіту були плани тебе вбити, то в нього було багато шансів це зробити – рак, війна… Якщо ти це пережила, то вищі сили хочуть, щоб ти чогось досягла. Щоб витримала і пішла далі“, – каже Тетяна.
Історія Лілії
У березні 2022-го Лілія Шурупа разом із сином і донькою дивом вирвалася з Чернігова, на який насувалися російські війська. Виїжджали з міста на свій страх і ризик, під щільними обстрілами. За словами жінки, тоді при спробах евакуюватися загинуло чимало її знайомих. Після пережитого Лілія хотіла одного: вивезти дітей подалі від війни. Волонтери знайшли їм прихисток у німецькій родині в містечку Ной-Анспах, що межує з Узінгеном. Тут вони прожили пів року. А потім знайшли житло у Вернборні – це передмістя Узінгена.
“Мені особисто тут подобається: гарна природа, квіти. Я це люблю, бо в Чернігові жила в приватному будинку. Але без машини тут дуже тяжко. Та й водійських прав у мене немає. Поки автобусом у магазин з’їздиш – пів дні витратиш, сил вже ні на що не залишається. Так само мої діти: рано вранці прокидаються, щоб доїхати вчасно до школи”, – розповідає жінка.
До фахівців з інтеграції Лілія не зверталася – не знала, що в Узінгені є такі спеціалісти. Вирішувати бюрократичні та побутові питання їй допомагають волонтери з Ной-Анспаху або інші українці, з якими жінка тут познайомилася. Зараз її мета – опанувати німецьку на високому рівні: “На курси В1 я їздила у сусіднє місто, а тепер вчуся онлайн, тому що найближчі курси В2 аж в Оберурзелі – це три пересадки, якщо взагалі туди доїдеш. Зранку чомусь дуже часто скасовують поїзди”.
Паралельно з мовними курсами Лілія проходить професійне навчання. В Україні вона працювала фінансовим і страховим консультантом, а в Німеччині їй запропонувала роботу одна з найбільших у країні фінансово-консультаційних компаній DVAG. “Вона сама на мене вийшла. Один з директорів цієї компанії, як виявилося, з України і навіть з мого рідного Чернігова. У компанії розуміють, що до Німеччини приїхало більше мільйона українців, і вони потребують консультацій: в якому банку відкрити рахунок, де оформити страховку на зуби, як обрати постачальника електроенергії і так далі. Тому й вирішили набрати на роботу українців, які працювали в цій сфері”, – пояснює Лілія.
Компанія організувала для неї навчання, водночас жінка вже потроху працює з клієнтами. Поки – тільки з українцями. В перспективі, опанувавши мову, Лілія консультуватиме і німецькомовних клієнтів. Навчання та консультації проходять онлайн, однак жінка все одно планує змінити місце проживання.
“Хочу переїхати хоча б до Бад Хомбургу чи Оберурзеля – це більші міста в нашому окрузі, тому що у Вернборні нічого немає для молоді. Спорт, розваги – до всього треба їхати. А дітям потрібно спілкування, більше перспектив для навчання та розвитку. Вони спочатку з протестом сприймали всі зміни, важко адаптувалися. Але зараз розуміють, що найближчим часом ми не повернемося в Україну, тож треба призвичаюватися до цих реалій”, – каже Лілія.
Українці в Узінгені
За даними Карін Мансурі, зараз в Узінгені проживає майже дві сотні українців. Всі вони адаптуються дуже по-різному. Хтось, як Тетяна та Лілія, вже працює або проходить навчання. Однак таких прикладів небагато. На думку Карін Мансурі, чимало людей сподівалися на швидке припинення війни, тому не поспішали вчити німецьку та інтегруватися. Відіграє свою роль і транспортна проблема: без машини важко дістатися на навчання або роботу в інших містах.
