20 червня кожного року відзначається важлива подія – Всесвітній день біженців (World Refugee Day). Таку дату започаткувала Організація Об’єднаних Націй 4 грудня 2000 року.
День біженців має за мету привернення уваги суспільства до труднощів людей, котрі змушені тікати з Батьківщини через конфлікти або/та низький рівень життя; наголошення на силі характеру біженців; залучення людства до співчуття та покращення їхнього перебування на чужій території.
Сьогодні у нашому світі близько 70 мільйонів осіб вимушено покинули рідну країну чи зазнали внутрішніх переміщень.
Після початку повномасштабної війни у лютому 2022 близько 7 млн українців стали біженцями, отримавши притулок в багатьох європейських країнах, США, Канаді тощо. За цей час написано й опубліковано чимало книжок і знято безліч фільмів, у тому числі документальних, про досвід вимушеної еміграції українців. Втім, сьогодні я обрала книжки про історію біженців з інших країн. Чому? Тому що вони яскраво доводять: всі війни починаються майже однаково, механіка пропаганди майже не змінюється, і навіть почуття та історії насильно переміщених осіб – доволі схожі між собою. Все повторюється. Світ так досі і не вивчив головних уроків. Навіщо тоді читати подібні книжки? Для того, щоб все одно вірити у майбутнє. Щоб все одно – вірити у себе.
1. “Коли Гітлер вкрав рожевого кролика” Джудіт Керр
1933 Берлін. Ще одна автобіографічна книга. Історія дев’ятирічної Анни, яка веде звичайний життя школярки, пише вірші та грається з братом. Але життя дівчини кардинально змінюється: побоюючись нацистів, її батьки вирішують покинути Берлін. Їм доводиться переїжджати декілька разів, перш ніж вони знайдуть новий дім: Швейцарія, Франція, Англія… Два з половиною роки, які сформують характер і ставлення до світу маленької Анни, яка весь цей час не забуває свого найкращого друга – рожевого плюшевий кролика, забутого у Берліні.
2. “Бджоляр із Алеппо” Крісті Лефтері
Цей роман написала Крісті Лефтері, яка кілька років працювала волонтером в Афінському центрі для біженців. В основу книги лягли розповіді людей, яких вона там зустріла. Головні герої роману – чоловік-пасічник, дружина-художниця та їхній маленький син. Вони мали гарне, щасливе життя і будинок з чудовим краєвидом на рідне місто Алеппо. Однак раптово в Сирії почалася війна, яка зруйнувала не тільки місто, а й сімейне щастя героїв. Їм доведеться пережити багато жахів війни і тривалий блукати різними містами, перш ніж вони зможуть навчитися жити заново.
3. “Метелик” Юсра Мардіні
Реальна історія Юсри Мардіні – олімпійської плавчині та сирійської біженки. У 2015 році вона втекла з рідного міста Дамаск, оскільки жити в охопленій війною країні стало надто небезпечно. Зі своєю сестрою Сарою вона тягла на собі човен з іншими біженцями, аби дістатися берегів Європи і врятувати людей. А потім дістатися до місця призначення – Німеччини. У 2016 році Мардіні виступила як плавчиня в складі олімпійської команди біженців і згодом була названа послом доброї волі ООН. Зараз проживає в Берліні.
4. “Переміщені” Малала Юсуфзай
У своїй книзі “We are displaced” Малала, дівчинка, якій таліби кілька років тому прострелили голову прямо у шкільному автобусі, згадує свою особисту історію, а також ділиться історіями дівчат-біженок з усього світу. Однак ця книга набагато більша, ніж про необхідність життя з нуля в новій країні.
Малала багато розповідає про те, як пропаганда змінила мешканців її рідного Пакистану. Як поступово талібанська філософія заморожувала їхній мозок. Як одного разу один із лідерів талібів повідомив по радіо, що нещодавній землетрус у їхній долині – це кара небес жителям за їх непокору новому режиму. І завдяки попередній спланованій пропаганді – люди повірили. Малала наполягає: необхідно помічати перші дзвіночки та зупиняти їх у зачатку. Спочатку стали неможливі спільні класи хлопчиків і дівчаток, потім дівчаткам дозволили вчитися лише до четвертого класу, а потім – взагалі заборонили. А потім заборонили танці, телебачення і навіть дитячий сміх: почувши його, могли запросто увірватися до будинку та влаштувати перевірку. Легше керувати людьми, які бояться. Якщо люди постійно нещасні, їм можна навіяти все, що завгодно. Щастям для них стає просто відсутність убивства цього дня. І те, що ще недавно було абсурдом, поступово стає нормою життя: діти починають грати у дворі у “талібів”, а всі розмови – лише про політику. Розмови мешканців стають напханими політичними термінами та експертною думкою. Поступово люди забувають, що існують інші теми для розмов, їм стає начхати на освіту та культуру.
Адже саме з освіти все й починається. Позбавь країну нормальної освіти – і з нею можна робити все, що завгодно. Саме за це Малалі і прострелили голову: вона продовжувала таємно відвідувати школу і вела англомовний блог на платформі ВВС про реальний стан справ у Пакистані.
І ще дещо важливе, про що пише Малала: люди, які стали біженцями, у 90% випадків не хотіли залишати свої міста. Там у них будинок, друзі, звичний режим та традиції. Там життя, яке вони розуміють. Чому ж тоді одні люди наважуються на переїзд, а інші – ні?
*
Фото на головній сторінці – кадр із фільму “Плавчиня”, знятий на основі книги Юсри Мардіні
*
Про те, як про життя спочатку розповідає Музей німецького еміграційного центру, читайте тут
