DIALOGMUSEUM. Мабуть, один із самих незвичних музеїв Франкфурта. На його офіційному сайті вказано, що тут на відвідувачів чекає діалог у темряві або діалог з темрявою. Втім, я би сказала, що цей досвід – найглибший діалог із самим собою. Адже під час екскурсії ви бачите лише те, що відчуваєте.
Як це відбувається
Холлі DIALOGMUSEUM достатньо просторий і світлий. Він знаходиться у самому серці Франкфурта, прямо на станції метро Hauptwache. Спочатку все здається легким і знайомим: вам видають квитки, а також жетони, за допомогою яких можна відкрити камери схову. Там потрібно залишити геть усе: сумки, телефони, верхній одяг. Навіть годинник та окуляри: адже там вам нічого не знадобиться, однак годинник може раптом кинути відблиск, і таємничість темряви буде порушена. Після цього ви чекаєте у холлі на свого екскурсовода чи екскурсоводку. Там є, чим зайнятися: декілька інтерактивних ігор, під час яких ви зможете перевірити свої органи почуттів – нюх, дотик тощо. Також на одній із стін відтворена абетка шрифтом Брайля.
Інтерактивні інсталяції в холлі музею/Фото – Тамріко Шолі
Біля самого входу “у темряву” кожному видають спеціальну палицю – ту, яку використовують незрячі люди. Екскурсоводка детально розповідає вам, як нею користуватися, і запрошує до першої кімнати. Дістатися неї можна тільки тримаючись за стіну – адже світла вже немає. Потім всі члени групи мають сісти на стільці (яких ви не бачите) і… звикнути до того, що ти більше нічого не бачиш.
Незвична реакція
Щоправда, саме в цій кімнаті темрява ще не абсолютна. Це дивно, однак вона дійсно має відтінки. Зізнаюсь, на цьому етапі я схопила легку панічну атаку. Мені здавалося, що ми все одно будемо щось бачити. Втім, коли я зрозуміла, що опинилася у темному приміщенні з незнайомими людьми і все, що в мене є, то лише палиця, мені стало не по собі. Я почала вигадувати собі, що мене обов’язково хтось зачепить цією палицею, що я впаду і взагалі навіщо воно потрібно, якщо ти нічого не бачиш. Ніби вгадавши мої думки, екскурсоводка промовила, що ті, кому вже зараз дуже некомфортно, можуть вийти із зали на світло. Я прислухалася до свого серцебиття: пульс був сполоханий, втім цікавість досвіду перемогла. Я багато чого вже бачила у свому житті, то чи вдасться вразити мене, коли я нічого не бачу? ..
Одна жінка із групи попросила вийти на світло. Екскурсоводка вивела її, після чого всі інші розпочали свій шлях.
Абетка / Фото – Тамріко Шолі
Бачити, спираючись на почуття
Спершу ми опинилися “у лісі”. Під ногами, під руками, на слух та нюх все вказувало саме на це. Ми рухалися спочатку дуже повільно, дуже обережно, дехто тримався один за одного (хоча і не бачив). Я й гадки не мала, що у світі може існувати аж така темрява! Страх поступово минув, фокус уваги змістився на власні почуття: що у мене під ногами, а що зліва-справа. Для цього знадобилося також максимально зосередити слух та нюх. Виявилося, що дійсно дуже допомагає не просто зрозуміти, де ти, а й навіть балансувати, аби не впасти.
Екскурсоводка “вела” нас на свій голос, паралельно щось пояснюючи та ставлячи запитання. В якийсь момент я повністю довірилася їй, а потім – і самій собі. Це був дивний досвід: я вперше в житті довіряла не своїм очам чи розуму, а саме органам відчуття. Мабуть, всім це знайомо, коли навіть під час обіймів з коханою людиною ти продовжуєш думати, розглядати. І зовсім інше, коли тобі нічого не лишається, окрім того, аби спостерігати за своїм тілом і його реакціями.
Крок за кроком ми пройшли “ліс”, потім завітали до “кінотеатру”, де подивилася “кіно” для незрячих, а потім сіли “у трамвайчик”. За словами, які ми почули, було ясно, що то екскурсійний трамвай містом. І тут я спіймала ще одне надзвичайне усвідомлення всередині цього музею: я була вражена тим, наскільки чітко я все “бачу”. Наскільки легко мені вдається відтворити картину місцевості, спираючись на власні почуття.
Темрява може зближати
“Діалог у темряві” закінчився у “барі”. Там кожен мав змогу щось замовити (воду, сік, колу, безалкогольне пиво або апфельвайн). Так, ви все правильно зрозуміли: замовлення ми теж робили у темряві, так само платили реальними грошима і отримували здачу. Втім, після попередньої прогулянки “містом” вже було зовсім не страшно і не ніяково.
Після цього ми сіли за стіл і мали змогу поспілкуватися. Наша чудова екскурсоводка Тетяна розповіла нам, що в цьому музеї працює багато людей із вадами зору і ця ініціатива надає їм змогу отримати роботу. Також вона поділилася тим, що особливі емоції в цьому музеї отримують діти. Зовсім маленьких брати немає сенсу, втім підлітки з радістю включаються в цей “таємничий діалог”. Тому у музеї досить часто відбуваються святкування днів народжень або інших свят. Також цей досвід час від часу отримують працівники компаній в рамках тімбілдингу. Що ж, я можу точно сказати: пересування у повній темряві зближує :)))) Я не запам’ятала облич інших людей, адже бачила їх лише коротко перед екскурсією, втім, я запам’ятала їхні голоси. І це сталося зі мною вперше.
Фото – DIALOGMUSEUM
Концепція музею була розроблена ще 30 років тому. Нині це вважається видатним прикладом соціального підприємництва. “Діалог у темряві” — франчайзингова екскурсія Dialogue Social Enterprise GmbH. До пандемії цей формат був успішно відвіданий на міжнародному рівні в 60 містах і отримав багато нагород.
DIALOGMUSEUM був заснований у Франкфурті-на-Майні в 2005 році і з тих пір його відвідали близько 930 000 людей. У 2021 році музей було відкрито на новій локації в центрі міста. До речі, українцям, які знаходяться в Німеччині по §24, вхід безкоштовний. Екскурсію можна замовити українською, російською, англійською або німецькою мовами.
З музею я вийшла надзвичайно натхненною. Раптом я усвідомила, наскільки сильними та правдивими є мої відчуття. Наскільки важливими вони є. Вище я врешті по-справжньому зрозуміла вислів “нескінченний внутрішній світ”. Він дійсно є всередині кожного з нас. Саме він допомагає нам бачити те, чого не бачать очі. Саме він є нашою інтуїцією та підсвідомістю. Завдяки йому я, згадуючи цю екскурсію, одразу бачу в уяві справжній ліс, справжній місточок, справжній кінотеатр, вулицю, трамвай, ресторан. Я не пам’ятаю темряви. Я пам’ятаю те, що відчуло моє тіло. І це було надзвичайно по-справжньому.
*
Фото на головній сторінці – Тамріко Шолі
